МАРЦІАЛ, Марк Валерій

(бл. 40 – бл. 104)

МАРЦІАЛ, Марк Валерій (Martialis, Marcus Valerius – бл. 40, м. Більбіліс – бл. 104, там само) – давньоримський поет.

Марціала називають одним із найоригінальніших римських поетів, неперевершеним майстром епіграми, що обезсмертила його ім’я. Він народився у місті Більбіліс (сучасне Більбао), що в іспанській провінції Тарракона. Здобув звичайну для тих часів освіту й у 20-річно-му віці переїхав у Рим, де прожив до 98 р. Відмовився від запропонованої йому адвокатури, а щоби мати гроші на прожиття, вирішив приєднатися до численної вже

когорти клієнтів, тобто тих, хто годувався щоденними подачками покровителів-патронів. Як правило, їх цікавила не сама література, а лише похвальні вірші, що складали на їхню честь клієнти-поети, котрі за це отримували гроші або кошики з наїдками. Часто патрони виявлялися скнарами, до того ж дехто з них займався примітивним віршуванням і на поетичні вітання відповідав своїми творіннями. Нові імператори з династії Антонінів також не славилися щедрістю.

Почалося життя, сповнене принижень, лицемірства та розчарувань. Марціал повною мірою усвідомлював своє принизливе становище, але відмовитися від нього вже не міг.

Атмосфера напівбогемного існування і досить швидка слава популярного поета зробили свою справу. Можливо, саме через цю причину Марціал так ніколи і не одружився. Початок перебування в Римі виявився для нього щасливим. Земляки Марціала – учений Квінтіліан. відомий поет (але вже не всесильний) Сенека, батько поета Лукана Анней Мелу та інші – допомогли йому влаштуватися в Римі та познайомитися із впливовими аристократичними родинами, серед членів яких були і консули, й імператори. Ще тісніші зв’язки налагодилися з вершниками, з числа котрих найближчим другом М. став поет-сатирик Ювенал.

Після приходу до влади Нерви і Траяна становище Марціала стало вже зовсім нестерпним і він повернувся в Іспанію. Прихильниця його таланту, багата й ерудована жінка Марцелла подарувала вже старому поетові будиночок із садком, де він і дожив останок життя, відчуваючи себе напівщасливим “дачним царком”.

Марціал належить понад 1500 епіграм, написаних різними розмірами – елегійним двовіршем, ямбом, урізаним ямбом тощо – і вміщеними у 15 книг. Першою, виданою вже в зрілому віці, вважають збірку “Про видовища”, присвячену дню відкриття амфітеатру Флавіїв у Римі (80 p.). Вона складалася з одверто підлабузницьких посвят імператору Тіту Флавію та епіграм про бої гладіаторів і цькування хижаків. Згодом були написані ще дві книги. “Частування” – коротенькі написи до подарунків гостям, що складалися переважно з живності та розсилалися гостям на свято Сатурналій. “Гостинці” становлять також невеличкі написи до багатих і дешевих подарунків – предметів домашнього вжитку, що їх отримували гості після обіду. Ці дві книги – XIII і XIV – вміщені у твори Марціала останніми. Збірка “Про видовища” не ввійшла у жодну книгу, нею відкриваються твори поета.

Головну спадщину Марціала складають 12 книг епіграм на найрізноманітніші теми, взяті поетом з навколишнього життя. Добір тематики відповідав принциповій позиції автора: всупереч установленій традиції, Марціал не визнавав творів, що мали своєю основою міфи або якісь історичні події минулого, вважаючи їх нежиттєвими, непотрібними сучасникові, зануреному в повсякденні справи:

Ось ти читаєш про Лая

Й слабого на очі Фієста,

Скіллу, Медею, – хіба це не потвори самі?..

Що тебе ваблять нікчемні

Злощасної хартії грашки?

Ось почитай-но, про що скаже життя:

“Це моє!”

Вже не спіткаєш кентаврів отут,

Ні горгон або гарпій:

Тхне бо людиною скрізь

Кожна сторінка у нас.

(Пер. В. Державина. X, 4)

Поет поставив за мету розповідати про дрібні, але правдиві факти життя. Спостережливий і проникливий, він умів підмічати цікаві психологічні нюанси, побутовий дріб’язок, з яких складалися напрочуд живі картини. Одна з його тем, що нескінченно варіюється, – чудово ним вивчені становище клієнта та його взаємини з покровителем. Кваплива вранішня зустріч з покровителем, супровід його в натовпі інших клієнтів, чекання запрошення на обід, характеристика оточення патрона на обіді, опис розмов, жінок, злиденного їства клієнтів і розкішного – володаря, розведеного вина для гостей і дорогих вин для хазяїна, переказ його скарг про відсутність справжніх друзів, обтяженість боргами – все це стало темами епіграм Марціала. Водночас поет малює низку типових образів представників клієнтури – поетів, лікарів, філософів, цирульників, шукачів спадщини, мисливців за багатими жінками, заздрісників, скнар, лестунів, головна мета яких – збагачення за рахунок іншого.

Значне місце в епіграмах належить темам кохання, шлюбу та розпусти, які поет розкриває часом з іронічною прямолінійністю:

Дівок, Алавдо, ти любиш, дружина говорить;

Вона ж то

Тільки коха носіїв. Варті один одного!

(Тут і далі пер. Н. Пащенко; XII, 58)

Водночас М. з пошаною ставиться до тих жінок, котрі довели свою доброчесність якимись героїчними вчинками (наприклад, дружини Брута Порція, засудженого Пета-Аррія, котрі пісня смерті чоловіків також пішли з життя). Щоправда, таких епіграм небагато. Натомість у більшості з них йдеться про невірність, тон автора набирає уїдливості та сарказму, за що його критикували вже в античні часи.

Марціал викриває й інші пороки римського суспільства. Особливо його обурює соціальна нерівність, зокрема він неодноразово показує страшне становище рабів. Не слід розцінювати подібні епіграми як виступи проти рабовласницької системи. Просто поет, добра та гуманна людина, бачив у рабі собі подібного і ставав на захист його людської гідності. В одній із епіграм глибоко вражений Марціал пише, що за рахунок продажу раба черговий вискочень влаштував розкішний бенкет. Навряд чи цю тему спонукала порушувати особиста бідність поета, на яку він неодноразово скаржиться. Очевидно, ці скарги були певною даниною моді. Адже нащадки Сенеки передали Марціалу дачний маєток в околицях Рима, йому матеріально допомагала вдова Лукана Полла (він називав її “Полла-цариця”), був у поета й будиночок у самому місті, тож бідняком його назвати не можна.

Талант Марціала викликав заздрість багатьох недосконалих поетів, бажання принизити його та навіть обікрасти. Марціал захищав свою спадщину, використовуючи для викривання плагіаторів улюблений жанр. Загалом відгуки літературних баталій досить часто з’являються в епіграмах поета. Відсталі від життя, застарілі історико-міфологічні поеми Марціала називав нудними і пишався тим, що широка громадськість віддавала перевагу не офіційно визнаним їхнім авторам, а йому, Марціалу:

Всі і повсюди читають мене,

Ще й показують пальцем: “Ось він!”

Тим, що дарує їм смерть,

Я ж скориставсь за життя. (V, 13)

Поет не раз підкреслює свій вплив на читачів:

Вірші мої полюбляють,

Весь Рим їх співа й вихваляє,

Книжку тримає мою,

Носить ще кожний в руці. (VI, 60)

В іншій епіграмі втомлений Марціал, полемізуючи з Музами, з гідністю доводить своє право на безсмертя і висловлює бажання врешті зупинитися, не писати. У відповідь чує докори музи Талії, адже він хоче покинути, “невдячний, складати свої вірші веселі…” і сидіти “без діла, світ і людей проклинать!” Вона не радить йому “з високих котурнів віщати”, тобто звернутися до жанру трагедії, в героїчному епосі “славити війни та кров”:

…Про славу ту людську не дбаймо:

Досить того, що і так

Скрізь перечитують нас.

Он від надгробка Мессали

Розкиданий камінь лишиться,

Порохом стане сипким

Мармур Ліціна твердий,

А незрадливий читач не забуде мене,

І мандрівник,

Ідучи з Рима, мене

Візьме в свій рідний куток…

Ні! Хай про війни гримлять

Ті поважні та славні писаки,

Що до півночі сидять та переводять свічки.

Ти ж свої жарти складай

Та римською сіллю присолюй,

Хай в отих жартах життя вдачу пізнає свою.

(Пер. М. Зерова; VIII, 3)

Зрештою поет знову повторює свою категоричну відмову від “статечних” жанрів. Епіграма містить також алюзію на славнозвісну думку з “Пам’ятника” Горація: архітектурні споруди підлягають руйнівній силі часу, вічними залишаються твори поета.

Марціал ніколи не критикував впливових осіб, знаходячи для них лише улесливі вислови. Так, відомо, що він не любив епічного поета Стація за пихатість віршів, але не написав про нього жодного слова з остраху образити його покровителів. Прагнення поета уникнути непорозумінь із можновладцями стало особливо помітним в останні роки перебування в Римі, коли лестощі на адресу Доміціана Марціал починає розсипати надто часто. Звичайно, така поведінка його не прикрашає, але слід усе ж зважити на ту систему переслідувань і цензури, що склалася в державі й постійно загрожувала римлянам обвинуваченням у її підриві. Свою особисту незалежність пощастило зберегти лише сильним особистостям. Марціал до них не належав.

У багатьох епіграмах Марціал постає як поет-лірик, і тоді його епіграми втрачають критичний характер. А втім, і в кращих епіграмах ця критика не сягає особливої гостроти, прагнення до узагальнення, типізації позбавляє її конкретності. До того ж, поет, обмежений своїм “фахом” клієнта, багатьох особливо болісних питань порушувати просто не міг. Найчастіше глибина критики підмінювалася у нього дотепністю та влучністю слова. Саме ці якості епіграм Марціала поряд з невимушеністю оповіді та несподіваністю кінцівок і принесли поетові гучну славу.

Його охоче читали сучасники і нащадки, його наслідували сатиричні поети Середньовіччя і надто Відродження, у XVII-XVIII ст. особливої популярності він набув у Німеччині.

Творчість Марціала віддавна відома в Україні. її використовували автори українських поетик XVII-XVIII ст. Поетичну практику Марціала застосовував І. Франко (зб. “Епіграми і ксенії”, 1874). Низку епіграм Марціала переклали М. Зеров, В. Державин, Н. Пащенко.

В. Пащенко, Н. Пащенко


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


МАРЦІАЛ, Марк Валерій

Categories: Біографії

Links