Максим Горький Стара Ізергіль

Максим Горький
Стара Ізергіль
Перекладач: О. Сорока
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія: 11 кл.- Х.: Світ дитинства, 1992.
I
Я чув ці оповідання під Акерманом, у Бессарабії, на морському березі.
Якось увечері, закінчивши денне збирання винограду, партія молдаван, з якою я працював, пішла на берег моря, а я і стара Ізергіль залишилися в густому затінку виноградної лози та, лежачи на землі, мовчали, дивлячись, як тануть у глибокій млі ночі силуети тих людей, що пішли до моря.
Вони йшли, співали і сміялись; чоловіки –

бронзові, з пишними, чорними вусами і густими кучерями до плечей, в коротких куртках та широких шароварах; жінки й дівчата – веселі, гнучкі, з темно-синіми очима, теж бронзові, їх волосся, шовкове і чорне, було розпущене, вітер, теплий і легкий, граючись ним, брязкав монетами, що були вплетені в нього. Вітер линув широкою рівною хвилею, але часом він наче стрибав через щось невидне і, породжуючи дужий порив, розвівав волосся жінок, мов фантастичні гриви, що здіймалися навколо їх голів. Це робило жінок химерними й казковими. Вони відходили все далі від нас, а ніч і фантазія одягали їх все прекрасніше.
Хтось грав на скрипці…

дівчина співала м’яким контральто, чути було сміх…
Повітря було насичене гострим запахом моря та масними випарами землі, яка перед самим вечором була рясно змочена дощем. Ще й тепер по небу ходили клапті хмар, пишні, химерних обрисів і барв, тут – м’які, як клуби диму, сизі й попелясто-голубі, там – різкі, як уламки скель, матово-чорні або коричневі. Проміж них лагідно блищали темно-голубі клапті неба, прикрашені золотими цяточками зір. Усе це – звуки і запахи, хмари і люди – було химерно красиве й журне, здавалося початком чудової казки. I все це ніби зупинилося у своєму зростанні, вмирало; гомін голосів згасав віддаляючись, перетворювався на сумне зітхання.
– Чому ти не пішов з ними? – кивнувши головою, спитала стара Ізергіль.
Час зігнув її навпіл, чорні колись очі були тьмяні і сльозились. її сухий голос звучав дивно, він хрускотів, наче стара говорила кістками.
– Не хочу! – відповів я їй.
– У!.. старими народжуєтесь ви, росіяни. Похмурі всі, як демони… Бояться тебе наші дівчата… А ти ж молодий і дужий…
Місяць зійшов. Його диск був великий, криваво-червоний, здавалося, що він вийшов з надр цього степу, який на своєму віку так багато поглинув людського м’яса та випив крові, від чого, мабуть, і став таким масним та щедрим. На нас упали мережані тіні від листя, я і стара вкрилися ними, як сіттю. По степу, ліворуч від нас, попливли тіні хмар, пройняті блакитним сяйвом місяця, вони стали прозоріші й ясніші.
– Дивись, он іде Ларра!
Я дивився, куди стара показувала тремтячою рукою з кривими пальцями, і бачив: там пливли тіні, їх було багато, і одна з них, темніша й густіша за інші, пливла швидше і нижче за сестер, – вона падала від клаптя хмари, що пливла ближче до землі, як інші, і швидше, ніж вони.
– Нікого нема там! – сказав я.
– Ти сліпий більше за мене, стару. Дивись – он, темний, біжить степом!
Я подивився ще і знову не бачив нічого, крім тіні.
– Це тінь! Чому ти звеш її Ларра?
– Бо це – він. Він уже став тепер, як тінь, – пора! Він живе тисячі років, сонце висушило його тіло, кров і кості, і вітер розпорошив їх. Ось що може зробити Бог з людиною за гордощі!..
– Розкажи мені, як це було! – попросив я стару, передчуваючи одну з гарних казок, складених у степах.
I вона розказала мені цю казку.
“Багато тисяч років минуло з того часу, коли сталося це. Далеко за морем, на схід сонця, є країна великої ріки, в тій країні кожен лист дерева і стебло трави дають стільки тіні, скільки людині треба, щоб сховатися в ній од сонця, яке люто пече там.
Ось яка щедра земля в тій країні!
Там жило могутнє плем’я людей, вони пасли стада і на полювання звірів витрачали свою силу і мужність, бенкетували після полювання, співали пісень та гралися з дівчатами.
Одного разу під час бенкету одну з них, чорнокосу й ніжну, як ніч, вхопив орел, спустившись з неба. Стріли, пущені в нього чоловіками, попадали, жалюгідні, назад на землю. Тоді пішли шукати дівчину, але – не знайшли її. I забули про неї, як забувають про все на землі”.
Стара зітхнула й змовкла, її рипучий голос звучав так, начебто це ремствували всі забуті віки, втілившись в її грудях, як тіні спогадів. Море тихо вторувало початкові одної з старовинних легенд, які, можливо, створилися на його берегах.
“Та через двадцять років вона сама прийшла, змучена, висохла, а з нею був юнак, гарний і дужий, як сама вона двадцять років тому. I, коли її спитали, де була вона, вона розповіла, що орел заніс її в гори й жив з нею там, як з дружиною. Ось його син, а батька нема вже: коли він став слабшати, то злетів востаннє високо в небо та, згорнувши крила, важко впав звідти на гострі виступи гори, на смерть розбився об них…
Всі дивилися здивовано на сина орла й бачили, що він нічим не кращий за них, тільки очі в нього були холодні й горді, як у царя птахів. I розмовляли з ним, а він відповідав, якщо хотів, або мовчав, а коли прийшли найстарші з племені, він говорив з ними як з рівнею своєю. Це ображало їх, і вони, назвавши його неопереною стрілою з незагостреним наконечником, сказали йому, що їх шанують, їм підкоряються тисячі таких, як він, і тисячі вдвоє старших за нього. А він, сміливо дивлячись на них, відповідав, що таких, як він, немає більше; і якщо всі шанують їх – він не хоче робити цього. О!.. тоді вже зовсім розсердилися вони. Розсердились і сказали:
– Йому нема місця серед нас! Нехай іде, куди хоче.
Він засміявся й пішов, куди захотілось йому, – до одної гарної дівчини, яка пильно дивилася на нього; пішов до неї і, підійшовши, обняв її. А вона була дочка одного з старшин, що засудили його. I, хоч він був гарний, вона відштовхнула його, тому що боялася батька. Вона відштовхнула його та й пішла собі, а він ударив її і, коли вона впала, став ногою їй на груди, так, що з її уст кров бризнула до неба, дівчина, зітхнувши, звилася, мов змія, і померла.
Всіх, хто бачив це, скував страх, – вперше при них так убивали жінку. I довго всі мовчали, дивлячись на неї, що лежала з розплющеними очима й закривавленим ротом, та на нього, що стояв один проти всіх, поряд з нею, і був гордий, – не похилив своєї голови, ніби викликаючи на неї кару. Потім, коли опам’яталися, то схопили його, зв’язали і так покинули, вважаючи, що вбити зараз-таки – занадто проста річ і не задовольнить їх”.
Ніч росла й дужчала, сповнюючись химерними, тихими звуками. У степу сумно посвистували ховрахи, в листі винограду тремтів скляний стрекіт коників, листя зітхало й шепотіло, повний диск місяця, раніше криваво-червоний, бліднув, віддаляючись від землі, бліднув і все щедріше лив на степ блакитнувату млу…
“I от вони зібралися, щоб придумати кару, гідну злочину… Хотіли розірвати його кіньми – і цього здавалося мало їм; думали пустити в нього всім по стрілі, але відкинули й це; пропонували спалити його, але дим вогнища не дав би змоги бачити його муки; пропонували багато чого – та не знаходили нічого такого, щоб сподобалося б всім. А його мати стояла перед ними на колінах і мовчала, не знаходячи ні сліз, ні слів, щоб благати про помилування. Довго говорили вони, і ось один мудрець сказав, подумавши довго:
– Спитаймо його, чому він зробив це?
Спитали його про це. Він сказав:
– Розв’яжіть мене! Я не буду говорити зв’язаний!
А коли розв’язали його, він спитав:
– Чого вам треба? – спитав так, наче вони були раби… – Ти чув… – сказав мудрець.
– Навіщо я буду пояснювати вам мої вчинки?
– Щоб ми зрозуміли тебе. Ти, гордий, слухай! Все одно ти помреш… Дай же нам зрозуміти те, що ти зробив. Ми залишаємось жити, і нам корисно знати більше, ніж ми знаємо.
– Добре, я скажу, хоч я, може, сам не так розумію те, що сталося. Я вбив її тому, мені здається, – що вона відштовхнула мене… А мені було треба її.
– Але вона не твоя! – сказали йому.
– Хіба ви користуєтесь тільки своїм? Я бачу, що кожний чоловік має тільки мову, руки й ноги… а володіє він тваринами, жінками, землею… і ще багато чим.
Йому сказали на це, що за все, що чоловік бере, він платить собою: своїм розумом і силою, інколи – життям. А він відповів, що він хоче зберегти себе цілим.
Довго говорили з ним і нарешті побачили, що він вважає себе за першого на землі і, крім себе, не бачить нічого. Всім аж страшно стало, коли збагнули, на яку самотність він прирікав себе. У нього не було ні племені, ні матері, ні худоби, ні дружини, і він не хотів нічого цього.
Коли люди побачили це, вони знову заходилися думати про те, як покарати його. Але тепер недовго вони говорили, – той, мудрий, що не перешкоджав їм міркувати, заговорив сам:
– Стривайте! Кара є.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Максим Горький Стара Ізергіль

Categories: Твори з української літератури

Links