Людина у творчості Михайла Стельмаха (за романом “Хліб і сіль”)

Михайло Стельмах. Цікавий, самобутній талант. Один з найвидатніших художників слова. Одночасно – поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Жанровий і тематичний діапазон його творчості досить широкий, художня палітра на диво різнобарвна, приваблива; стиль його письма чарує, полонить нас, читачів. Епоху революції 1905 року Стельмах художньо переконливо відтворює у романі “Хліб і сіль” (1959), Ідейно-естетичним ключем ліричної епопеї “Хліб і сіль став епіграф, взятий письменником з народної творчості “Уклоняємось

вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині – хліб, сіль і честь”. Стельмах обробляє тему героїчної боротьби українського народу напередодні і під час революції 1905 року. Найвище художнє досягнення письменника – яскраво змальовані характери. “Хліб і сіль” – так чітко сформулював одну із провідних проблем роману В. Бєляєв – роман характерів”.

Колоритні народні образи Івана Яроша (діда Дуная), Катерини Чай-чихи, Мар’яна Поляруша, Олександра Палійчука, Леся Якубенка, Романа Волошина й обумовлюють багатопланову організацію твору. Багато епізодів у романі “Хліб і сіль” виписані з разючою

силою драматизму. Показовим у цьому плані є творення характеру Івана Яроша, якого люди прозвали Дунаєм. Коли вперше зустрічаємось з Ярошем, він ще вірить, що Бог його любить, цар жалує, а з панами йому не жити. В образі цього трударя Стельмах втілив психологію хлібороба початку XX століття. Вперше ми зустрічаємось з ним на “чумацькому стоїщі”. Ось до переселенця Івана Чайченка підійшов рослий дід Дунай. З густого коловороту сивини чітко витискається довгасте, в темно-жовтих рум’янцях, сухе, як волоський горіх, обличчя”, Високий, сивий, довгообразий, худющий…

Дунай – правдолюб, людина непідкупної чесності. Вже минуло з чверть століття, як на Поділлі перевелося чумацтво, але дід Ярош і досі “звав чумаками усіх, хто хоч один раз міряв з ним старі запорізькі шляхи та густо-широкі степи”, мандруючи до Криму чи на Дон. У чумака з діда-прадіда прив’ялі довгасті повіки, сиві задумливі очі. Портретно-психологічні деталі Стельмах додає в процесі духовного розкриття героя. Найбільше Дунай вболіває за долю хлібороба: земля – то “Богом і людьми закручений, зав’язаний” на все життя “мужицький вузол”. З образою, з болем старий говорив: “Отак і пустіє село. То перше нас ніби турок воював, а тепер свої дерилюди. Хіба не хватало б святої усім!” Споконвічну проблему землі і її господарів-трударів Стельмах пропускає через світосприймання “селянського пророка” Дуная. В його образі втілені найкращі риси трудового народу: мудрість, гуманізм, надзвичайно тонке відчуття краси, чуйність і доброта. Старий Дунай і переселенцям до Сибіру радить жити з правдою і по правді. До портретних і психологічних деталей Стельмах додає: “на його сухому, як волоський горіх, обличчі”, “з-під сивих, високих, як острішки, брів грають завзяті і уперті очі”.

Центральне ж місце у змалюванні цього образу відводиться внутрішньому портретові: “І навіть дивно, як у цьому кряжистому тілі вміщуються два протилежні світи: то лагідний і тихий, як рівна надвечірня година, то гострий, мов бунтарський ніж. То стоїть, бувало, дід Дунай у церкві до обідні, сивий і строгий, мов селянський пророк, то зразу ж після обідні він так може в’їсти словом якогось односельчанина, що той аж скрутиться”. “Гострий, мов бунтарський ніж”, Дунай-лірик кохається в пісні: “гомоніли, що прізвисько пішло від пісні. Бувало, заспіває Іван Ярош на одному кінці села “Тихо-тихо Дунай воду несе, а на другому – чути”. І пісня, і непокірна натура сприяли цьому прізвиську.

Ярош лагідний і тихий, як Дунай, але й могутній, як Дунай! Відрада Яроша – потемніла від років кобза. “Забриніли струни раз і вдруге, підтягнув їх чумак і знову ворухнув ними, видобуваючи мелодію далеких років”. Важку скорботу Іван Дунай везе у північну столицю – сподівається на милість царя. В Петербурзі старий довідується, що убогий розумом імператор – жорстокий кат; єдиний Ярошів син за політичну діяльність після арешту відправлений етапом у рідне село; мало чим розрадила старого і лицемірна обіцянка хитрого царедворця Вітте допомогти полісовщикам. Ще Дунай не доїхав до Медведина, а вже Сологан, Пігловський та інші панські посіпаки зруйнували Морозенкову хату. Приголомшила старого ця звістка. Мар’ян побачив, як “постаріло його обличчя”, як “поглибшали на ньому зморшки, а в них побільшало темені”. Гнів і мука сплелися в душі Дуная; то ламає він свій гнів і гордість, благає Стадницького зупинитися, не чинити свавілля.

Але поміщик називає Івана Яроша розбійником і виганяє з палацу. Старому спопеляючий гнів і невимовна скорбота стиснули серце. В своїй долі Дунай бачить долю всього трудового народу: “А що воно – життя селянське? Вічна, до темені в голові, праця, одвічне приниження, що ти не людина, а худобина, постійний страх за свою ниву і перед суховієм, і перед градом, і перед холодом, і навіть перед самим сонцем, то в душі клубок повільної муки”. Терпіти вже не сила – прийшов край стражданням: “Не діждеш, дерилюде, свого. Не діждеш!” Дід Дунай ховає за халяву шевський ніж, прощається з дружиною, іде в церкву на сповідь, а потім прямує до панського палацу, щоб покінчити зі Стадницьким…

Наївна і довірлива дружина Ганна встигла сповістити Стадницького про намір свого чоловіка, панські посіпаки схопили Дуная, скрутили йому руки й закинули в зборні. Вранці мало не весь Медведин прийшов прощатися з Ярошем: “І подобрішали сиві од смутку очі старого, які за одну ніч глибоко ввалилися в очниці”. А він ще недавно журився, чи не відсахнеться від нього село, чи не зціпить його переляк. Виходить, недарма підняв на пана руку, недарма прожив на світі: люди не судили його, а вболівали за ним. Панські посіпачі при обшуку не знайшли в Дуная зброї, до того ж за старого клопочуться Левченко та Лісовський. Але Ярошу органічно чужа неправда, він відкидає юридичні хитрування Чорнокнижного. І найкритичніші, найтрагічніші хвилини свого життя Дунай залишився вірним своєму ідеалові – жити з правдою і по правді.

Михайло Стельмах звертається до образу-символу, в якому втілилась душа, правда і краса народу. У романі характерів “Хліб і сіль” – це правдошукач Іван Ярош і стара Катерина Чайчиха, які назавжди залишаються в пам’яті в кожного з нас, хто прочитав роман. В них сконцентровані віковічна життєва мудрість і досвід народу.

Отже, людина для Стельмаха – цілий континент з своїми океанами, морями, невідомими землями. Інтелектуальність прози Михайла Стельмаха має не тільки письменницькі шукання змісту життя, але й віру в великі здібності народу, вміння огорнути його величезні розумові горизонти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Людина у творчості Михайла Стельмаха (за романом “Хліб і сіль”)

Categories: Шкільні твори

Links