ЛОТРЕАМОН

(1846 – 1870)

ЛОТРЕАМОН (Lautreamont; автонім: Дюкас, Ісідор Люсьєн – 04.04.1846, Монтевідео – 24.11.1870, Париж) – французький поет.

Коли у 1869 р. вийшли друком “Пісні Мальдорора” (“Chants de Maldoror”), читачі їх навіть не помітили – по-перше, тому, що тираж видання так і не дійшов до прилавків, а по-друге, також і через несподівану смерть автора, котрому не виповнилося навіть 25 років. Коли ж – завдяки повторному виданню у 1890 р. – на книгу звернули увагу, то, перш за все, вжахнулися з того, що писав нікому не відомий “граф де Лотреамон”, а

вжахнувшись, оголосили автора божевільним: “талановитий божевільний”, “хворий геній” (Р. де Гурмон), “наркоман, котрий загинув від інтоксикації” (М. Ейн), “шизофренік” (Ж.-П. Сульє). Висловлювались, утім, й інші думки. “Разом із Рембо і, можливо, більше, ніж Рембо, Лотреамон є провісником літератури завтрашнього дня”, – писав у 1925 р. в передмові до видання “Мальдорора” А. Жід.

Зараз Лотреамон – класик сучасної літератури – тієї, принаймні, яка зобов’язана своїм виникненням “революції поетичної мови” (Ю. Крістева), здійсненої у XX ст., тієї, з якою пов’язана драма всієї новітньої

літературної свідомості – від сюрреалізму до постмодернізму.

Лотреамон народився 4 квітня 1846 р. у Монтевідео (Уругвай) у сім’ї французьких емігрантів. Його батько був сільським учителем, котрий дослужився до посади начальника канцелярії. У півторарічному віці залишившись без матері, Лотреамон зостався під опікою батька, котрий, коли синові виповнилося 13 років, відіслав його у Францію: з жовтня 1859 до травня 1865 р. він навчався у ліцеях Тарба та По (деп. Південні Піренеї), звідки походили Дюкаси і де жили їхні заможні родичі.

Про шкільні роки Лотреамона збереглися спогади його однокласника П. Леспеса: “Я й тепер наче бачу перед собою цього високого худорлявого юнака, ледь сутулого, з довгим волоссям, що спадало на лоб, і різким голосом. У його голосі не було нічого вартого уваги”. Закінчивши ліцей, Лотреамон, найвірогідніше, провів у Тарбе ще 2 роки, не поспішаючи з вибором професії та займаючись своїм улюбленим заняттям – читанням книг. Знову його сліди з’являються лише в 1867 p., цього разу в Парижі, куди він перебрався, мріючи, звичайно, про літературну славу. Перший видавець “Пісень Мальдорора” А. Лакруа описує 21-літнього Лотреамона як “високого, темноволосого, безбородого юнака, нервового, зібраного і працьовитого”. Беручи до уваги свідчення Лакруа, саме в цей період (межа 1867-1868 pp.) Лотреамон і писав (чи дописував?) свій твір. Принаймні вже в серпні 1868 р. у видавця Баліту окремим виданням вийшла “Пісня перша” – без вказівки на авторство, замінене знаком ***, а перше видання “Пісень Мальдорора” вийшло друком – цього разу під псевдонімом “граф де Лотреамон” – восени 1869 р. Лотреамон помер – за нез’ясованих обставин – у своїй кімнаті, яку винаймав в одному з доходних домів. У лаконічному свідоцтві про смерть сказано лише, що Ісідор Люсьєн Дюкас, “холостяк”, “літератор” (“інші відомості”), помер о 8 годині ранку, у четвер 24 листопада 1870 р. Кладовище, на якому поховали Лотреамона, знесли наступного року після його смерті для забудови житловими кварталами.

“Пісні Мальдорора” були перевидані у 1890 р. Крім Р. де Гурмона та Л. Блуа, на книгу звернув увагу Г. Кан, котрий порівняв у листі Лотреамона з А. Рембо, та юний А. Жаррі, котрий відчув свою близькість із Лотреамоном і назвав його (у “Хвилинах незабутнього піску”, 1894) “своїм приятелем із Монтевідео”. Перші великі статті про Лотреамона з’явилися лише у 1913 р. Через сім років на “Пісні Мальдорора” звернули увагу сюрреалісти, які побачили в Лотреамоні свого попередника та здійснили – завдяки клопотанню Б. Сандрара – третє видання книги у 1920 р.

Приблизно так само склалася доля другого твору Лотреамона, названого “Вірші” (“Poesies”), хоча жодного віршованого рядка у ньому немає. “Вірші” (1870), як і “Пісні”, є пародією, але пародією навиворіт. У цьому творі, ретельно уникаючи посилань на джерела, автор із навмисною серйозністю пропонує читачеві свої афоризми, які насправді виявляються перебільшеними та переакцентованими максимами і “крилатими словами” відомих філософів, моралістів і поетів. “Вірші” – взірець т. зв. “холодної пародії”. “Вірші” – своєрідна друга частина диптиху, тоді як першою є “Пісні”. Після смерті Лотреамона “Вірші” майже безслідно загубилися: єдиний примірник розшукав Р. де Гурмон, а перевидав А. Бретон, опублікувавши їх у другому та третьому номерах свого журналу “Літтератюр” (1919). У 1920 р. “Вірші” вийшли друком окремим виданням із передмовою Ф. Суло.

У 20-х pp. XX ст. до Лотреамона прийшла, нарешті, слава. Його перевидають (з 1922 до 1977 р. вийшло 40 видань – від “розкішно ілюстрованих” до “кишенькових”), перекладають усіма європейськими мовами, читачі обговорюють. На даний час “Пісні Мальдорора” і “Вірші” “обросли” незліченною кількістю досліджень, скрупульозних коментарів і найхитромудріших тлумачень.

“Пісні Мальдорора” – це, по суті, анонімний твір, зв’язок якого з особистою та суспільною долею встановити неможливо. Вони виникли не з “життєвого досвіду” автора (такого досвіду у юнака, котрий до 21 року жив у ліцейському інтернаті, просто не було), а з книг, які він прочитав. А прочитав він їх величезну кількість. “Пісні Мальдорора” – якщо спробувати означити їх – є не чимось іншим, як самобутньою імітацією найрізноманітніших белетристичних взірців. У цьому їхня суть. Крім того, Лотреамона зовсім не цікавить життєва практика, він замикається у самодостатньому світі книжкової культури. У “Піснях…” неможливо відшукати жодного живого враження, жодної ситуації чи персонажа, взятих із “реальності”, жодного відгуку на дійсні – минулі чи теперішні – події: це книга про інші, раніше прочитані книги, які слугують не лише предметом запозичення, а й мотивуванням “Пісень..,”. Парадоксально, що ця наперед відома “вторинність”, яка зазвичай вважається свідченням слабкості й учнівської несамостійності авторів-початківців, у Лотреамона, навпаки, виявляється найсильнішою і найсамобутнішою рисою: вона спонукає до радикального перегляду звичних уявлень про саме співвідношення “життя” та “літератури”.

Про те, що є об’єктом імітації у “Піснях…”, Лотреамон висловився особисто: “Я оспівав зло, як це робили до мене Міцкевич, Байрон, Мільтон, Сауті, А. де Мюссе, Бодлер і т. д.”. Іншими словами, об’єкт запозичення у Лотреамона – європейський літературний романтизм, зокрема романтична белетристика (причому як у її “низькій”, так і у “високій” іпостасях).

Найважливішим джерелом твору Лотреамона є англійський “чорний” (або “готичний”) роман, який видозмінився у Франції в “роман страхіть і жахів”. Мальдорор (ім’я якого можна перекласти як “зоряне зло”) увібрав риси протагоністів таких творів, скомбінував і синтезував їх. “Надлюдина”, Мальдорор наділений фантастичною силою, відвагою та спритністю, абсолютною руйнівною міццю, здатністю призупиняти дію законів природи. Він може перевтілюватися (в орла, спрута, свиню, страхітливого хробака), бути всюдисущим (миттєво долати простір і час, з’являючись то на міських площах, то в лісах чи пустелях) і всевідаючим (уміє проникати в думки інших персонажів і навіть читача) і використовує всі ці можливості для руйнівної агресії проти “божого світу”.

Мальдорор нестримний у праведному повстанні проти злого Творця та його мерзотного створіння. Але до богоборства – цього “загального місця” романтичної літератури – додається й інше: людина – не лише озлоблене створіння злосливого Бога, вона і його жертва, гідна не лише клятьби, а й співчуття.

Навіть “найфантастичніші” чи “найжахливіші” образи “Пісень…” мають своїх прототипів у романтичній літературі. Так, злягання Мальдорора зі самкою акули – старанно і майже дослівно переписаний пасаж із нарису Ж. Мішле. А шокуючи рядки: “Два тижні слід відрощувати пазурі. А потім – о солодка миттєвосте! – схопити і вирвати з постелі хлопчика… і встромити довгі пазурі у його ніжні груди”, – не більш, аніж перифраза бодлерівського “Благословення”. У сцені з шибеницею, “на якій розхитується людина, повішена за волосся” прослідковується інший бодлерівський вірш – “Поїздка на Кіферу”. Приклади можна було б наводити до безмежності, тому що “Пісні Мальдорора” суцільно складаються з топосів романтичної літератури, утворюючи мовби мозаїку з її образів і мотивів, ситуацій і сюжетних ходів, ліричних і розповідних регістрів і т. д.

У “Піснях…” немає навіть натяку на людину на ймення Ісідор Дюкас. Натомість себе він виставляє – і змушує говорити – вигадану постать, якогось “графа” Лотреамона (цей псевдонім – ледь видозмінене ім’я героя роману Е. Сю “Латреамон” (1838), і цим граф навдивовижу схожий на “літописця” при Мальдорорі, який ретельно занотовує його “діяння та подвиги”.

Лотреамон вийшов із романтизму, проте перш за все в тому сенсі, що йому було дано в усій повноті (нехай і інтуїтивно) пережити проблему, поставлену саме романтиками, – проблему саморефлексії культурної свідомості, яка вперше звернула увагу на своє власне буття, замислилася над власними передумовами та основами. Ця драма аналітичної інтроспекції культури з особливою силою проявилася в літературі. Йдеться про драму “нечистої совісті” літератури, яка періодично розігрується на літературному кону ось уже впродовж двохсот років: перший акт пройшов під знаком “романтичної іронії”, а останній ставить сучасний постмодернізм. “Пісні Мальдорора” (“потік їдких зізнань, підживлюваний трьома століттями нечистої літературної совісті” – Ж. Грак) – класичний взірець такої драми, яка слугує логічним містком від романтиків до “постмодерну”.

За Г. Косіковим


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЛОТРЕАМОН

Categories: Біографії

Links