Лірико-містична поема Григора Нарекаци “Книга скорботних пісень”

Вардапет Григір, учений чернець Нарекского монастиря, поет і містик, автор тлумачення біблійної “Пісні пісень”, а також гимнографических творів і похвальних слів Хресту, Діві Марії й святим, в “Книзі скорботних пісень” смиренно звертається до Бога “…разом із пригнобленими – і із що зміцнилися, разом з оступившимися – і із що піднялися, разом зі знедоленими – і зі сприйнятими”. У книзі 95 глав, кожна з яких охарактеризована як “Слово до Бога із глибин серця”. Нарекаци призначає свій поетичний утвір, натхненний

найглибшою християнською вірою всім: “…рабам і невільникам, знатним і високошляхетним, середнім і вельможам, селянам і панам, чоловікам і жінкам”.

Поет, “розкаюваний” ігрішник, що бичує себе “,” – це людина з високими ідеалами, що ратує за вдосконалювання особистості, що несе тягар відповідальності за рід людський, котрому властиве занепокоєння й безліч протиріч

Про що вболіває поет? Про свою духовну слабість, про безсилля перед мирською суєтою

Він відчуває себе пов’язаним з людством круговою порукою провини й совісти й просить у Бога прощення не для одного себе, але разом із собою

– для всіх людей

Звертаючись до Бога з молитвою й розкриваючи перед Ним схованки серця, поет черпає натхнення в спрямованості своєї душі до її творця й невпинно просить у Творця допомоги в написанні книги: “Даруй же, про піклувальник, <…> палаюче вугілля нематеріальної сили слова твого вустам моїм мовцям, щоб стали вони причиною очищення всіх знарядь почуттів, розподілених у мені”.

Однак Нарекаци усвідомить, що він зі своїм поетичним дарунком є лише доконаним інструментом у руках Творця, виконавцем Його божественної волі

Тому його благання перейняті смиренністю: “Не віднімай у мене, нещасливого, даровані тобою милості, не забороняй подув благословеннейшего Духа твого, <…> не лишай мене мистецтва всесилля, щоб Мова могла потрібне сказати”.

Але християнська смиренність поета аж ніяк не означає для нього приниження своїх творчих здатностей і свого таланта, джерело якого – Бог і Творець усього сущого

В “Пам’ятному записі”, що завершується книга, Нарекаци говорить про те, що він, “ієрей і чернець Григір, останній серед авторів і молодший серед наставників, <…> заклав основи, спорудив, спорудив на них і склав цю корисну книгу, з’єднавши сузір’я глав у єдиний чудовий утвір”.

Владика всього створеного милостивий до своїх створень: “Коль і згрішать – все-таки вони твої, поелику значаться у твоїх списках”. Зараховуючи себе до грішників, Нарекаци нікого не засуджується

Все людське служить поетові нагадуванням про Бога, навіть якщо людина занурена в хаос мирського життя й у турботах про земний не помишляет про небесний: “У всьому, що хоч единожди відбилося в почуттях у нас – будь те приємно або неприємно, <…> і навіть на підмостках видовищних, а також у багатолюдних збіговиськах простолюду, або ж у танцях, неугодних волі твоєї, про Всемогутній, Ти не позабутий”.

Відчуваючи в душі нескінченну боротьбу протиборчих прагнень і страстей, які захоплюють у безодню сумніву, гріха й розпачу, поет не перестає сподіватися на цілющу дію благодаті Божої й милосердя Творця

Ремствуючи на те, що його душу, всупереч тому, що він прийняв постриг, ще не зовсім умерла для миру й не зробилася справді живий для Бога, Нарекаци прибігає до заступництва благої матері Ісуса й молить її про рятування від щиросердечних і плотських скорбей.

Поет не утомлюється обвинувачувати себе в тім, що “розкрив обіймів любові до миру, а до Тебе не особою, а спиною повернувся <…> і в будинку молитви оточив себе турботами життя земний”.

Мучимий тілесними недугами, які, як він переконаний, є неминучим і законним воздаянием за духовну немічність і маловір’я, поет відчуває свої душу й тіло як арена непримиренної боротьби

Він описує свій потьмарений і хворобливий стан як жорстоку сутичку: “…вся безліч часток, що становлять моє єство, як вороги вступили один з одним у бій, їм, одержимим страхом сумнівів, усюди ввижається погроза”.

Однак сама свідомість власної гріховності стає для стражденного джерелом надії: искреннее покаяння не буде відкинуто, всі гріхи розкаювані відпустить Владика благостинь, Христос-Цар, тому що милості Його “перевершують міру можливостей думок людських”.

Міркуючи про “божественний стан у Никее певного символу віри” і засуджуючи єресь тондракитов, цих “нових манихейцев”, Нарекаци оспівує Церква, що “вище людини, як жезл переможний вище обранця Мойсея”.

Церква Христова, що будується велінням Творця, урятує від погибелі “не тільки безліч безсловесних сонмів звіриних і мале число людей, але разом із земними збере до себе й жителів вишних”. Церква – це не будинок із земної речовини, а “тіло небесне зі світла Божого”.

Без її неможливо ні ченцеві, ні мирянинові йти по шляху досконалості. Того ж, хто дерзновенно стане вважати її “якимось вимислом речовинним, або хитрістю людскою”, Батько-Вседержитель “відрине від імені свого за посередництвом слова, єдиносущого з Ним”.

В. В. Ринкевич


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Лірико-містична поема Григора Нарекаци “Книга скорботних пісень”

Categories: Нові твори

Links