Лірика вагантов

Лірика вагантов – особливе коло європейської латиноязичной поезії XI-XIII вв. Її творці – школярі-клірики, своєрідна соціальна група, що пережила в XII в. свій розквіт у Західній Європі. Це були по перевазі студенти й випускники перших університетів, люди, що одержали краще для свого часу утворення, але або не знайшли собі гідного місця в церковній або цивільній ієрархії, або (у рідких випадках, коли їхнє соціальне честолюбство бувало задоволене) літературні смаки, що зберегли, ученої вольниці.

Бродяче (“вагант” значить “мандрівний”)

і неспокійне плем’я кочувало з одного міста в іншій у пошуках знань і їжі, кращих викладачів і щедрейших годувальників; воно підкорялося не місцевій владі, а університетському начальству й готово було силою відповісти на будь-яку спробу урізати його права. Своєрідне сполучення освіченості, особистій незалежності й матеріальній незабезпеченості, що змушує клянчити в сильних миру шматок хліба, відносної волі від побутових норм, у дріб’язках інших станів, що регламентували життя, сприяло розвитку специфічних рис, тематичної й стилістичної єдності лірики вагантов. Поетична спадщина вагантов багато: це

вірші, що славлять радості життя – вино й любов і поносящие самим жорстоким образом розпуста римської курії й греховодство побратимів-ченців; вірші, у яких увесь світ цінностей середньовічної культури з’являється “вивернутим навиворіт”, – аж до пародій на литургические тексти й блискучі зразки влесливих або нахабних просительних пісень.

Ваганти складали й поеми – історичні, дидактичні, алегоричні – у смаку своєї епохи; складали виконані самого непідробленого благочестя релігійні пісні. Але ці зразки їхньої Творчості найменш цікаві й оригінальні й мало відрізняються від добутків середньовічної латинської поезії. Читаючи вагантов, необхідно пам’ятати, що ліричні добутки вчених-кліриків були розраховані на своєрідну еліту – людей утворених, здатних оцінити майстерне володіння віршем і літературною темою.

Тому було б принципово невірно в сатиричних вільностях або часом нецнотливої чуттєвості вагантов убачати “вільне” вилив або самоствердження особистості в дусі новоєвропейської поезії. У волелюбних і життєрадісних добутках кліриків XII в. панує літературна гра, умовність, цілком виправдана літературним “етикетом” західноєвропейського середньовіччя. Як і вся латинська словесність цієї епохи, лірика вагантов харчується античними й християнськими джерелами: у сатирі – це в першу чергу Ювенал і біблійні пророки, у розробці еротичних тим – Овідій і “Пісня пісень”. Поетична техніка вагантов підкоряється правилам класичної риторики й метрики й поетики церковної лірики.

Особистий початок у лірику вагантов розвинено досить слабко, і вченим з величезною працею вдалося в масі віршованого матеріалу виділити невеликі “корпуси” творів окремих поетів, які й виявляють собою її вершини. Такі Гуго, прозваний Примасом Орлеанским (близько 1093 – близько 1160); поет, відомий тільки на прізвисько Архипиита (між 1130 і 1140 – послу 1165); Вальтер Шатильонский (друга половина XII в.).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Лірика вагантов

Categories: Нові твори

Links