Ліричний герой Бальмонта

Поет серйозно збагачує семантику улюбленого образа. На перший план виступає “мінливість” Місяця: “цариця пишна” те “бліда”, те “ясна”, те “безпристрасна”, те “полум’яно-жагуча”, вона те “лякає безмежною тишею”, те “здіймає безмежність океанів”. “Сибилла й чаклунка”, Місяць ниспосилает своїми “променями” творчі “сни”, однак ці ж “промені” “як змії до нас сковзають… у них вкрадлива невловима отрута”

“Місячний” мир у романтичній традиції найчастіше є лише

відбиттям “сонячного”, тому бальмонтовская “цариця” мерехтить над водою, відбиваючись у ній за принципом символічної дзеркальності. Зі стихією води асоціюється “ніжна волога всепроникаемость”, що персоніфікується в символах “хвилі”, “моря”, “океану”, “дощу”, “піни”, “краплі”, а також досить складних оксюморонах: “водний небокрай”, “біла пожежа”. Останній образ – трансформація ницшевского “пожежі прибою” (“Весела наука”, кн. 2, N 60), вигадливо доповнена тютчевским образом “морського коня”:

Я стою на прибрежьи, у пожежі прибою,

И хвиля,

проблистав білизною у височині,

Точно кінь, розпалений від бігу й бою,

У напряженьи передсмертному домчався до мене

(“Біла пожежа”, с. 20)

Баладною романтичною традицією (можливо, “Морською царівною” і “Русалкою” Лєрмонтова) навіяно один із кращих віршів роздягнув – “З морського дна”. “Прекрасна діва морської глибини”, прагнучи пізнати свою “шлях”, спрямовується з “місячного” миру до Сонця:

Вона засвітилася живаючи,

Вона відродилася подвійно.

И ранок на небо вступило

Їй було так дивно тепло

И Сонце її засліпило,

И Сонце їй очі спалилося

(с. 29)

Аналізуючи символіку місячного миру в “диаволическом символізмі”, А. Ханзен-Леві підкреслює, що тут “сонце виникає лише в негативно – деструктивному аспекті… місячній людині не винести вогню сонця”. 18 Очевидно, бальмонтовская книга не укладається в позначені автором рамки З1 (диаволический символізм); симптоматично, що у фіналі розповідається баллади, що, “бліда діва” не відрікається від знайденою ціною тяжкої жертви “правди”:

Два слова, що мовила діва із дна, –

Мені вам передати їх дано:

“Я бачила Сонце, – сказала вона, –

Що після, – чи не однаково!”

“Мінлива”, “всепроникаемая” водна стихія навіває поетові міркування про дискретність, “переривчастості” життя, видимо, ними навіяна рядок у відомому вірші “Я – вишуканість російського повільного мовлення…” – “переплеск многопенний, злитий^-злитий-розірвано-злитий”. Ліричний герой у вірші “Відозва до Океану” мріє “розчинитися” у вічній “волозі” життя:

Тихий, бурхливий, ніжний, струнко-важливий,

Ти як життя: і правда, і обман

Дай мені бути твоєю порошиною вологої,

Краплею у вічному… Вічність! Океан!

Менш оригінальна символіка повітряної стихії в книзі, вона пов’язана з різними варіаціями романтичного образа “вільного”, “невірного”, “граючого” вітру (вірша “До вітру”, “Вітер гір і морів”, “Вітер”).

Стихія землі (“гори”, “рівнина”, “пустеля”, “болото” і т. д.) представлена в розділі в основному двома полярними образами: “камінь” і “квітка”. “Самоцвітні камені землі самобутньої” відтворяться в “іспанських” віршах (“Іспанська квітка”, “Толедо”), причому ” місто-міцність на горі” у другому з них викликає не зовсім звичайну для поета-символіста зорову асоціацію.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Ліричний герой Бальмонта

Categories: Шкільні твори

Links