Леся Українка, 1872 – 1913

Далеко складнішу з літературного погляду фігуру маємо в особі Лариси Квітки-Косачевої (псевдонім – Леся Українка, 1872 – 1913). Надзвичайно тонкої організації, інтелігентна, чула душа поетеси однаково озивається як на громадянські мотиви, з великою силою оспівуючи болі рідного краю та надії на перемогу в громадській боротьбі, так і на інтимні почування душі сумовитого інтелігента-сучасника, що перетворюються під її рукою в тонке мереживо чистої лірики. Леся Українка стоїть ніби в центрі нашої новішої поезії, з одного боку торкаючись попереднього

гурту письменників, у яких голосніше бринить громадянська струна; з другого – сама дає почин тій індивідуалістичній, на неоромантичній основі, поезії, що останніми часами все дужче починає у нас озиватись. І характерно, що не з однаковим обличчям стає перед нами Леся Українка в своїх громадянських поезіях і в ліричних піснях. У перших ви чуєте самі бадьорі ноти, невпокорену й неподужану силу, не розвіяні надії, – за найкращий зразок цієї риси у Лесі Українки можна вважати відоме всім „Сошга зрет зрего” з оцим кінцевим акордом:

Так! – я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії

таки сподіватись – Буду жити! Геть, думи сумні!

І зовсім іншою стає перед нами поетеса, коли звертається до своїх особистих, безпосередніх почувань: „думи сумні” беруть тут перевагу, безмежну тугу та якесь невиспіване горе таємне чутно з цих криків серця:

Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. („Горить моє серце”.)

Незламний тон переможця панує в перших поезіях Лесі Українки. Незважаючи на гірку дійсність, надіями на країні часи живе вона і, як справжній „поет під час облоги”…

Не боїться від ворога смерти, Бо вільная пісня не може умерти („Поет під час облоги”).

Сміливо кидає поетеса свої запитання землякам, ті гіркі докори, що червоніючи з сорому за рідний край, доводилось їй самій вислухувати од вільних людей.

Невже ті голоси несміливі, слабії, Квиління немовлят – належать справді вам? Невже на всі великії події, На все у вас одна відповідь є – Мовчання, сльози та дитячі мрії? Більш ні на що вам сили не стає?… Що ж, браття, мовчите! Чи втішені собою, Що вже й докори ці вас не проймуть? Чи так задавлені неволею, журбою? Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Жодних ілюзій щодо останнього поетеса, правда, не голубить; вона тямить, що ніякої яснішої путі не знають земляки, тямить що й докорами самими не пройняти приспаного сумління, але тямить і те, що тільки до краю висловивши гірку правду в вічі, можна дійти до свідомості свого становища. Гірка та правда, і треба мужності справді неабиякої, щоб прилюдно перед усіма признатись:

Так, ми раби, немає гірших в світі! Феллаги, парії – щасливіші від нас, Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь Титана ще не згас. Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі; Орлині крила чуєм за плечима, Сами ж кайданами прикуті до землі. Ми навіть власної не маєм хати, Усе одкрите в нас тюремним ключарам: Не нам, обідраним невільникам, казати Речення гордеє: „мій дом – мій храм”.

Це сама дійсність. І проте не одбирає вона надій у Л. Українки, бо скоро слушний прийде час, то і раби можуть зважитись на геройські вчинки й іншим голосом заговорити.

Нехай же ми раби, невільники продажні Без сорому, без честі – хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак? („Товаришці на спомин”), –

Запитує авторка і в запитанні цьому чутно певність, що не довго неволі пишатись у рідному краю. „Хай буде тьма! Ріаі похі” – на ці поклики неволі й темряви раз у раз луною оддається: „світла, світла!”, цей невтишимий крик людської природи і

На нього завжди, як луна у горах, Одважні, вільні голоси озвуться. („Ріаі пох”).

У Лесі Українки ми бачимо проте справжні, глибокі муки слова, що повстають од розуміння всієї кривди світового і, надто, російського ладу – і од свідомості, що не сила ту кривду словом розбити, що не падають більше мури Єрихонські од самого сміливого поклику та сурмління, що треба живого, діяльного чину, на який проте не спроможеться сучасне покоління „паралітиків з блискучими очима”. Звідси то поклик до слова, як могучої зброї людської, то зневір’я в йому, безнадійність од того, що нема роботящих рук та одважних, сміливих, огнем налитих сердець. Леся Українка була чи не найбільш сучасним з усіх поетів наших і найповніше одбила в собі ознаки свого часу з усіма його запитами, поривами до високої мети й нидінням серед дрібних та мізерних обставин, з високими замірами та малими вчинками. І справжня трагедія рвала її хворі груди, примушувала спускати іноді в нестямі й розпачу безсилі жіночі руки. Прочитайте лишень „Порвалася нескінчена розмова”, „Слово, чому ти не твердая криця”, „Де поділися ви”

Ця громадська й особиста трагедія щедро обдарованої душі стала джерелом потужної поезії, та заразом і наклала на неї свої нестерті сліди. Вона насамперед зробила з тієї поезії справжню поезію самотності: самотних людей надзвичайно любить малювати Л. Українка, їхні думки й переживання у неї рішуче переважають інші мотиви. А друге – письменниця все шукає, кому віддати своє почуття і віддає – але нічого назад не дістає: її власні переживання неподіленими зостаються, вона так само на своєму шляху самотня, як і її герої. Потроху й у неї самої, в її творчості, одбувається виразний перелом: дедалі все тихше бринить отой міцний і дужий голос поета-громадянина, і Леся Українка все частіше тікає вглиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захисток од гіркої дійсності й ослабити почуття власної самотності. І раніш охоча до екскурсів у давню старовину, в світ романтичних подій та настроїв, в останні роки свого життя поетеса майже не виходила з нього. З-під пера її постають прегарні поеми в драматичній формі, як „Одержима”, „Касандра”, „Іоганна, жінка Хусова”, і ціла низка глибоких змістом і наче виточених формою драм, як „У пущі”, „Руфин і Прісціла”, „Адвокат Мартіян”, „Оргія”, „Камінний господар”, „Лісова пісня” і т. ін. Оригінальний світ і погляди одбилися в тих творах на екзотичні сюжети; авторка зуміла розгадати чужих і далеких людей і справді оживити їх правдою глибоко відчутої психології. Але прокляті споконвічні питання людського існування взяла з собою Леся Українка і в ті екскурси: ті ж самі проблеми правди і краси, природи творчості, становища одиниці проти громади і ту саму самотність – усе це знаходимо і в останніх творах талановитої авторки. З Лесі Українки, як зазначено, занадто сучасна людина була, щоб могла вона позбутися того, що її, як інтелігентку нашого віку, цікавить і мучить. Занадто міцним ланцюгом прип’яла вона себе до сучасності, щоб могла од неї одірватись; тривоги й запити сьогочасного інтелігента чутно скрізь, хоч би в яку далеку од сучасної дійсності пущу завела її творча фантазія. Зате екзотичні обставини останніх її творів сприяли абстрагуванню образів од сучасної дійсності й допомагали висловлювати думки в їх чистій, нічим не затемненій формі. І висловлюючи їх ніби в такій далекій, од життя абстрагованій формі, Леся Українка лишається проте найсучаснішим з наших письменників, справжнім „поетом під час облоги” – співцем того лютого часу, що так яскраво з її творів позирає. Вміла вона дошкулити ворога своїм дужим словом, вдихнути бадьорість і волю до активності й діла у своїх; та вміла ж і просто зачепити натхненною піснею щоденні струни в душі людській. І не диво, що та її пісня –

Чарує облогу ворожу, І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі. („Поет під час облоги”.) Це вже тепер, але безперечно, що вплив і популярність Лесі Українки має ще рости і збільшуватись.

Біля Лесі Українки знов же гуртується громадка письменників з такою ж, якщо так можна сказати, розчахнутою душею, яких то тягне до табору борців за рідний край, то перемагає нахил до чистої лірики, до співів на теми особистого щастя або недолі. Сюди можна зачислити Максима Славинського, Одарку Романову, О. О’Коннор-Вілінську й особливо Людмилу Старицьку-Черняхівську (народ 1886 р.). Остання відома своїми поезіями, драмами („Аппій Клавдій”, „Гетьман Дорошенко” та інші) й історико-літературні ними працями та загадками. Щирим ідеалізмом та свого роду історизмом перейняті всі твори талановитої авторки. „Шумує життя, – писала С. Черняхівська над свіжою могилою Лесі Українки, – і наче не розуміє того, що воно втратило. Я живу, дивлюсь надоколо, стою на варті біля дорогих могил, і з душі моєї, як туман над осіннім лісом, підіймається холодне почуття образи, образи за мертвих” („Хвилинки життя Л. Українки”). В цих словах вилилась мрійна душа письменниці, що раз у раз ніби стоїть в опозиції до сучасного й шукає своїм почуттям задоволення в минулому – чи то будуть моменти героїчні з давньої історії України, чи з ближчих до нас, часто прозаїчних переживань інтелігентної душі. Однаково тепло і з захватом озивається на них Старицька-Черняхівська.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Леся Українка, 1872 – 1913

Categories: Твори з української літератури

Links