Красива й щедра душа народу виявляє себе в традиціях, обрядах, віруваннях, святкуваннях. Новорічні свята в Україні такі яскраві, веселі, сповнені вигадок, сміху, ігор! Це казкова, чарівна пора! Людям так хочеться вірити в казку, в диво, сподіватися на здійснення найзаповітніших мрій.. Різдво, Василя, Маланки, Водохреще – як багато цікавих обрядів пов’язано з цими надзвичайними днями! И малі, й дорослі охоче стають учасниками різних празникових дійств. Новолітування перетворює кожного на людину, що вірить у чаклунство, гадання, передбачення долі за якимись особливими знаками… Завжди неповторною є новорічна ніч. Ми всі чекаємо від неї якихось дарунків. Опівночі б’є годинник, і кожен удар його віддаляє нас від старого і наближає до нового – омріяного, жаданого і, сподіваємося, щасливого. Звертаючись подумки до Нового року, просимо його бути до нас ласкавим, прихильним, віримо в його щедрість і милосердя. Я люблю чекання новорічного свята. Хата прибрана якось особливо і ніби сповнена чарівного сяйва. Терпко пахне соснова глиця, потріскують запалені свічечки. Гарно! У такий час душа зичить усім добра, злагоди, усіляких життєвих гараздів. Різдвяні свята несуть із собою цілу купу побажань, які виспівуються в колядках. Гості-колядники віншують господаря й господиню, зичать їм статків, багатого врожаю, благополуччя, ясної зірки над долею. Люди в цей час об’єднані взаємною любов’ю, щирістю, надіями на краще майбуття. Прекрасні риси українського національного характеру виявляються на повну силу. Це і гостинність, і доброзичливість, і всепрощення, і щедрість… У кожній хаті за столом добрі люди вітають одне одного, а всі побажання зводяться до того, щоб була злагода в державі, щоб на столі завжди займав почесне місце святий хліб, схожий своєю круглою формою на сонечко

Дитячі мрії… серйозні й несерйозні, реальні й нереальні. Дуже добре, коли у маленької людини є мрія, до якої вона прагне. “Людина без мрії, що птах без крила”, – говорить народна мудрість. Улас Самчук, як і його герої, умів радіти світові й будувати у собі власний, заснований на добрі. Письменник у творі показує два світи: дорослий – серйозний, заклопотаний, і світ дитинства – фантазій і мрій. Вони тісно переплітаються між собою. Події, зображені у творі, відбуваються в короткому часі: початок XX ст. і до 30-х років. У центрі – панорама

селянського життя, побуту, тяжкої праці біля землі, показана через долю великої родини Довбенків: Матвія і Насті, синів Василя, Володька, Хведота, дочок Катерини і Василини.

У праці на землі все життя родини Довбенків, бо праця – основа життя людини. Працюючи, людина виконує Божу заповідь, забезпечує своє матеріальне існування, утверджує себе як особистість. Ось і розповідь починається з того, що батько працює у полі, до всякої роботи звичні його руки. А чим живе його серце? Звичайно ж, любов’ю та турботою за родину. Володько – гідний син свого батька. З дитинства проймається гострим інтересом до довкілля.

Як колись малого Тараса Шевченка вабило на залізні стовпи, що підпирають небо, так і Володько вирішує дослідити, куди тече річка, бо дуже хочеться побачити йому, як вона впадає в море. Дуже хоче він учитися, тому вмовляє старшого брата навчити його читати, а потім понад усе прагне до школи, до книжок. Вступивши до школи, Володько натхненно вчиться. Знання черпає не тільки з книжок. Його, мов магнітом, тягне до млина, де спілкуються селяни. Чекаючи своєї черги, вони розповідають різноманітні житейські історії, а Володько, принишкнувши, слухає, запам’ятовує.

Вдивляючись у воду річки, мріє про речі звичайні й разом з тим незвичайні. Річка кликала кудись за собою, і хлопець докладає максимум дитячих зусиль, щоб його бажання здійснилося. Фантазія Володька не від нудьги, а від того, що він духовно багатий, емоційно вразливий. Від діда Лук’янчука хлопець дізнався про історію села Лебеді, яка його надзвичайно схвилювала: “Його цікавить, чому це дійсно немає тих лебедів. І де ж вони ділися? І чого зміліла річка?” Найбільше Володько став боятися того, що так може і річка пропасти: “Усе тягне й тягне та вода. Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не втече вона одного разу зовсім у безвість”.

У результаті невпинного пізнання Володько духовно зростає. “Від Дніпра до Амазонки, через усі моря й океани, від Кордильєр до Гімалаїв обіймає його зір планету і, мабуть, це саме так зненацька змінило в його очах старе, своє село, людей, товаришів і навіть батьків. Його взяв хтось і посадив дещо вище від решти тих, що його оточували”. Свій життєвий вибір він мотивує чітко: “Хліборобом я не буду. Я піду і буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово… Потрібне слово, конечне слово”. Володько ніжний, чуйний серцем, щедрий на любов. Разом з меншим братом Хведотом він вирушає мандрувати берегом річки.

Маленький Хведот терпить усі негаразди і труднощі мандрівки. В цьому йому допомагають його природна допитливість: малий дорожить довірою брата і боїться її втратити, моральні чесноти – дотримання слова, відповідальність, порядність, самоповага. Це якості, які закладаються в дитинстві і є основою буття людини. Із самого малечку хлопець виростає з розумінням добра і зла гріха і покарання за гріх. Запам’ятовуються слова Матвія: “Але дітям своїм наказую: діти! Мусите перш, ніж торкнутися землі, пізнати себе. Вчитися мусите. Всі до одного. Чуєте?” Цей заповіт пізнати себе передбачає пізнання свого народу, його історії, культури, усвідомлення особистого життєвого покликання.

Володько може бути прикладом для кожного своїм жагучим потягом до знань, інтересом до життя, прагненням рости духовно, чуйністю серця, що бере на себе всі болі, всі страждання рідної землі, невичерпним життєвим оптимізмом і самовідданістю у справі служіння Батьківщині.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Красива й щедра душа народу виявляє себе в традиціях, обрядах, віруваннях, святкуваннях. Новорічні свята в Україні такі яскраві, веселі, сповнені вигадок, сміху, ігор! Це казкова, чарівна пора! Людям так хочеться вірити в казку, в диво, сподіватися на здійснення найзаповітніших мрій.. Різдво, Василя, Маланки, Водохреще – як багато цікавих обрядів пов’язано з цими надзвичайними днями! И малі, й дорослі охоче стають учасниками різних празникових дійств. Новолітування перетворює кожного на людину, що вірить у чаклунство, гадання, передбачення долі за якимись особливими знаками… Завжди неповторною є новорічна ніч. Ми всі чекаємо від неї якихось дарунків. Опівночі б’є годинник, і кожен удар його віддаляє нас від старого і наближає до нового – омріяного, жаданого і, сподіваємося, щасливого. Звертаючись подумки до Нового року, просимо його бути до нас ласкавим, прихильним, віримо в його щедрість і милосердя. Я люблю чекання новорічного свята. Хата прибрана якось особливо і ніби сповнена чарівного сяйва. Терпко пахне соснова глиця, потріскують запалені свічечки. Гарно! У такий час душа зичить усім добра, злагоди, усіляких життєвих гараздів. Різдвяні свята несуть із собою цілу купу побажань, які виспівуються в колядках. Гості-колядники віншують господаря й господиню, зичать їм статків, багатого врожаю, благополуччя, ясної зірки над долею. Люди в цей час об’єднані взаємною любов’ю, щирістю, надіями на краще майбуття. Прекрасні риси українського національного характеру виявляються на повну силу. Це і гостинність, і доброзичливість, і всепрощення, і щедрість… У кожній хаті за столом добрі люди вітають одне одного, а всі побажання зводяться до того, щоб була злагода в державі, щоб на столі завжди займав почесне місце святий хліб, схожий своєю круглою формою на сонечко

Categories: Шкільні твори

Links