Короткий нарис життя й творчості Євдокії Петрівни Ростопчиной

У театрі світської повісті виступала відома поетеса Е. П. Ростопчина. Євдокія Петрівна народилася 23 грудня 1811 року в Москві в сім’ї Сушкових. У віці шести років залишилася без матері, що вмерла після важкої хвороби. Батько ж, чиновник, що багато роз’їжджав у службових справах, рідко з’являвся будинку. Дівчинка, разом із двома молодшими братами, до самого заміжжя прожила в сім’ї діда й бабки з материнської сторони. Вихована гувернерами Сушкова, маючи неабиякі здатності, рано пристрастилася до читання й швидко опанувала декількома іноземними

мовами, у тому числі, французьким, німецьким, англійським і італійським

Заняття літературою були традиційними в сім’ї Сушкових: бабка поетеси, уроджена М. В. Храповицкая, перевела “Загублений рай” Мільтона; дядько, Микола Васильович Сушков, був досить відомим літератором; батько, Петро Васильович, писав на дозвіллі непогані вірші. Саме тому захоплення поезією почалося в Євдокії Сушковой ще в дитинстві й, хоча їй вдавалося довго зберігати це захоплення в таємниці, перша публекация її віршів – в альманасі “Північні квіти на 1831 рік” за підписом Д…..а… – відбулася коли дівчині не здійснилося

й вісімнадцяти літ

У віршах Ростопчиной сучасники відзначали “енергію почуття”, “одушевление”, “смутні пориви”, живу безпосередність і щирість. Ці риси властиві і її проза. Хто не пам’ятав зверненого до неї вірша Лермонтова: Я знаю – під однією звездою Ми з вами були породжені…. або не читав “Двох зустрічей” – ліричного оповідання Ростопчиной про знайомство й довірчу бесіду з Пушкиним, що оцінили її дарунок? Нарешті, вона була дотепна, природна, чарівна, “скрізь – і в скромній бесіді, і в шумних зборах, і в поетичних мріяннях – скрізь мила, скрізь захоплююча”. У Ростопчиной зложилися складні відносини із чоловіком, графом Андрієм Федоровичем, сином відомого генерал-губернатора Москви 1812 року, пам’ятного сучасним читачам по “Війні й миру” Л. Н. Толстого, ворожість свекрухи загострювала гіркоту існування. Для нового покоління романтична біографія, дружба з поетами й твору Ростопчиной могли бути предметом інтересу, але не живого захоплення

Вона не помітила, що час не тільки тече, але й міняється. З нього несло романтичний серпанок, у ньому вже не відчувався сладостний жінці й поетесі шарм поезії. З’явилися нові письменники, виникла натуральна школа. Повсякденна дійсність зруйнувала рамки “ідеального миру” словесності. Поезія “звернулася до прози”. “Кутасті”, “грубі”, “газетні” вірші Некрасова нестерпно жолобили витончений смак поетеси, вихованої на Байронові й Жуковському. Але – необхідно зробити застереження – літературний консерватизм Ростопчиной не переходив в эстетическую глухоту: вона високо цінувала творчість Гоголя, комедії Островського, “Дитинство” Л. Толстого

Обставини сприяють або стискують, але всяка творчість має своя власна, внутрішня межа. У ліричних добутках тридцятих і сорокових років – “Талісмані”, “Порожньому альбомі”, “Черновій книзі Пушкіна”, “Хворобах століття” Ростопчина його досягає. Її знахідки, повторюючись, загрожують обернутися кризою. Віяння часу були сприйняті Ростопчиной як виклик; тепер вона не приймає компліментів, а піднімає кинуту їй рукавичку. Любовне пояснення поміняє дуель. У першій половині 1850-х років у своєму будинку Ростопчина відкриває “суботи”, на які запрошує своїх світських знайомих і письменників різних поколінь і шкіл. Її намір – створення життєдайного оазису літератури в московській пустелі, примирення суперечливих літературних і суспільних початків під заступництвом привітної господарки. Серед її гостей – поет, автор містичної поеми “Таємнича крапля” Ф. Н. Глинка, у минулому декабрист; близький знайомий Пушкіна, зломовний світський гострослов С. А. Соболевський, “невідомий автор усім відомих епіграм; А. Ф. Вельман, автор вигадливих романтичних повістей і побутових романів; “молоді літератори” – А. Н. Островський, Л. А. Мей, А. Н. Майков. На прийомах у Ростопчиной буває Л. Н. Толстой

Спроба зблизити літераторів різних поколінь була приречена – було відсутнє об’єднуючий початок. Сама господарка салону сприймалася скоріше як “визначна пам’ятка” літературної Москви, свідчення минулого. У журнальному світі ім’я її починає вимовлятися з підкреслено іронічною інтонацією. На сторінках “Сучасника” Ростопчину переслідують глузування Панаєва й Некрасова; на збори, що вийшли у світло в 1856 році, віршів нищівною рецензією відгукнувся Н. Г. Чернишевський. Ростопчина уражається й у своїх эстетических і аристократичних почуттях

Розбір текстів переходить у сатиру “на особу”. Одним з деяких розрад було відкликання А. В. Дружиніна, постійного повірника Ростопчиной у ці роки. “Навіть у самих незначних віршах графині Ростопчиной сміло переглядає особистість,” – зауважував критик у статті “Вірша Е. П. Ростопчиной, Я. П. Полонского й И. С. Нікітіна.” (1856), виражаючи впевненість, що “ім’я графині Ростопчиной перейде до потомства, як одне зі світлих явищ нашого часу”, і містячи: “У теперішню хвилину вона належить до числа даровитейших наших поетів”. Цікаво, що Євдокія Петрівна Ростопчина приймає свою “відсталість” від століття не як докір, а як захист і прапор:

Я разошлася з новим поколеньем,

Ладь від нього йде шлях моя,

Понятьями, душею й убежденьем

Належу інший світу я

Інших богів я шаную й призиваю

И говорю іншим я мовою;

Я їм далека, смішна, – я це знаю,

Але не бентежуся перед їх судом

Сном братів і друзів моїх далеко

Він ополчив, закінчивши життя свою

Немудро, жрицею самотньої

У вівтаря порожнього я коштую!

(“Моїм критикам” 1956 р.)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Короткий нарис життя й творчості Євдокії Петрівни Ростопчиной

Categories: Скорочені твори

Links