Концепт “щастя” у семантичному просторі ліричної поезії

М. Ю. Лермонтов рано приходить до невтішного висновку про суєтність людського щастя, про його скороминущість, обманливість:

Світлої радості так неспокійна примара

Нас вабить під хладною імлою;

Ти схопити – він жартуючи втече від тебе! –

Ти обманутий – він знову перед тобою

(Єврейська мелодія (“Я видал іноді як нічна зірка…”), 1830).

Пошуки щастя марні, а виходить, просити його в долі – даремна праця. (Порівн.: На жаль, – він счастия не шукає / И не від счастия біжить!) (Вітрило, 1832).

Семантичний универсум

ліричної поезії Лермонтова взагалі не спрямований на щастя. Щастя в деяких випадках може стати перешкодою для розвитку творчих можливостей:

И побачив би, що не зліз, ні борошн

Не коштує щастя, помилкове як звук…

(“Я бачив тінь блаженства, але цілком…”, 1831)

Навпроти, відмова від радості й щастя стає однією з умов розвитку природного генія:

Він не звик прекрасне цінувати,

Як той, хто в груди втеснить бажав би всю природу,

Хто силкується купити стражданням своїм

И гордою перемогою над земним

Божественної душі безбережну волю.

(“Сумовитий дзвона дзенькіт…”, 1830 – 1831)

Відсутність

надії на знаходження щастя зрештою починає асоціюватися для Лермонтова із самим життям. Щастя – почуття, учинки не можуть бути його джерелом. Лермонтову як натурі діяльній претит пасивність щастя, але він усвідомлює владу долі:

Я не почуттів, але вчинків своїх владар,

Я нещасливий нехай буду – нещасливий один.

(Станси (“Мені любити до могили творцем призначено…”), 1830 – 1831);

Я жити хочу! хочу суму

Любові й счастию на зло…

(“Я жити хочу! хочу суму…”, 1832)

Ліричний герой стає “для щастя глухий, для горя ньому” (Спокусниці, 1832). Таке світорозуміння стає поступово те саме що східний фаталізм:

Долі як турок иль татарин

За всі я рівно вдячний;

У бога щастя не прошу

И мовчачи зло переношу

(Валерик (“Я к вам пишу: випадково! право…”), 1840)

Проте поет шкодує про неможливість щастя, про втрату здатності радуватися:

Так давно змінила мені радість,

Як любов, як посмішка людей,

И змеркнуло перш, ніж младость,

Світило надії моєї…

(“Як давно змінила мені радість…”, 1830 – 1831)

Сум, страждання – не предмет гордості, їх необхідно ретельно приховувати від сторонніх очей. І поетична свідомість навряд чи знайде в них джерело натхнення:

Закрадеться ль сум у схованку душі твоєї,

ЧиЗайде пристрасть із грозою й хуртовиною, –

Не виходи тоді на шумний бенкет людей

Зі своею скаженою подругою;

Не принижуй себе. Стидися торгувати

Те гнівом, то тугою слухняної,

И гній щиросердечних ран гордовито виставляти

Напрочуд чорни простодушної

(Не вір собі, 1839)

У семантичному универсуме ліричної поезії Лермонтова щастя й горе мають однакові права, поет так само приймає їх як дане долею. Будь-який результат для нього прийнятний. Ці відносини проявляються в текстах:

А) за допомогою сполучника або (иль): Иль сміх, иль страх у душі моєї / Замінить солодке мечтанье… (До дурної красуні, 1830); Я дозвільний віддав би спокій / За кілька митей / Блаженства иль мучень. (Потік, 1830 – 1831);

Б) сполучення повторюваних сполучників і… і : Але, мила, навіщо, як рік пройшов розлуки, / Як я майже забув і радості й борошна, / Бажаєш ти знову залучити мене до себе?.. (До генія, 1829); И радість, і борошна, і всі так мізерно (И нудно й смутно, 1840];

В) інтонації перерахування: И в ньому душу запас зберігала / Блаженства, борошна й страстей. (Епітафія (“Простосердий син волі…”), 1830); И я впаду, і хитра ворожнеча / З посмішкою очорнить мій недоцветший геній; / И я загину без сліду / Моїх надій, моїх мучень. (“Не смійся над моєї пророчої тоскою…”), 1837.)

Протиставлення радості й горя, веселощі й сумуй дає Лермонтову можливість наситити поетичні тексти афористичними фразами, побудованими за схемою антиметаболи – Ділити веселощі – усі готові: – Ніхто не хоче смуток ділити (Самітність, 1830), класичної антитези – З усіма буду я сміятися, / А плакати не хочу ні з ким… (ДО (“Я не принижуся перед тобою…”), 1832).

Ліричний герой досліджує своє я, його душу стає об’єктом майже наукового вивчення:

Як пам’ятаю, щастя колись жило,

И сльози крилися в місці тім:

Але щастя незабаром змінило,

А злізу витекли потім.

(ДО (“Мій друг, даремне старанье!..”), 1832)

Ніщо не може змусити його згорнути з визначеного понад шлях – у цьому він переконаний:Ні страх, ні пещення, ні підступництво,

Ні гіркий сміх, ні плач людей,

Дай мені скарбу вселеної,

Уж ніколи не долетять

У той кут серця віддалений,

Куди заховав я мій скарб

(ДО (“Мій друг, даремне старанье!..”), 1832)

Стан між радістю й горем страшить лише замолоду своєю незвичністю, відсутністю крайностей:…Страшним напівсвітлом

Меж радістю й прикрістю серединою,

Моє тіснилося серце – і бажав я

Веселие або сум помножити…

(Ніч. II, 1830);

Є час – леденіє швидкий розум;

Є сутінки душі, коли предмет

Бажань похмурий, усипленье дум;

Меж радістю й горем напівсвітло…

( 1831-го червня 11 дня)

У зрілий період перевага в цьому поетичному світі віддається саме не проявам крайностей, а якоїсь “золотий середині”, усвідомленню гармонії:Повідай: набожної рукою

Хто в цей край тебе заніс?

Сумував він часто над тобою?

Зберігаєш ти слід горючих сліз?

Иль, божої раті кращий воїн,

Він був з безхмарним чолом,

Як ти, завжди небес гідний

Перед людьми й божеством?..

(Гілка Палестини, 1837)

Поетичне я зміщається убік старань, горя, лише іноді сприймаючи короткі радісні миті:Щасливці, думав я, не зрозуміють

Того, що сам не розберу я,

И чорних дум не віднесуть

Ні радість дружніх мінут,

Ні жагучий пломінь поцілунку

(Н. Ф. И…виття, 1830)

Асоціативні зв’язки лексеми щастя, що виявляються із сукупності ліричних контекстів поезії М. Ю. Лермонтова, утворять семантичне поле концепту. Авторські асоціації постійно ставлять під сумнів закріплену за цим концептом як у росіянці, так і в універсальній язиковій картині миру позитивну оцінку. В асоціативно-вербальній мережі усередненої язикової особистості слово щастя має винятково позитивну коннотацию. У ліричному универсуме М. Ю. Лермонтова щастя завжди містить у собі трагічний початок, тісно зв’язуючись із поданнями про тлінність буття й беззахисності людини перед особою метафізичних сил. Найчастіше лексема щастя не стільки маркірує особистісну сферу ліричного героя, скільки характеризує взаємини двох персонажів. Одне з умов щастя, по Лермонтову, – наявність Іншого


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Концепт “щастя” у семантичному просторі ліричної поезії

Categories: Нові твори

Links