Коли Николенька говорить правду й коли він обманює?

Поняття й речі й люди в Толстого втрачають свою однозначність і цілісність. В одному з російських журналів 30-х років писалися: “Психологічні завдання про людину всього більше залучають тепер нашу увагу… Анатомія душі є павука століття…”5′. – Це писалося більш ніж за 15 років до появи “Дитинства” Толстого. Але в них, у цих слонах, можна виявити своєрідне передбачення того напрямку й тієї манери, у яких “Дитинство” написано. Толстовська, “діалектика душі” невіддільна від “анатомії душі”. Товстої розглядає

всяке людське почуття, усякий щиросердечний рух не в єдності, а в їхніх складових. За зовнішньою єдністю він відшукує те сховане внутрішнє, що майже ніколи не буває єдністю, але є протиріччя й протиборство мотивів.

Николенька Иртеньев розстається сматерью.

“Коли ми від’їхали трохи сажею,- розповідає він,- я зважився глянути па її. Вітер піднімав блакитненьку косиночку, що була зав’язана її голова; опустивши голову й закривши особу руками, вона повільно сходила на ганок. “Долі підтримай пал її. Тато сидів із мною поруч і нічого не говорив; і леї захлинався від сліз, і щось так давило мені в горлі, що я боявся

задихнутися… на більшу дорогу, ми побачили білу хустку, якою хтось махав з балкона. Я став махати своїм, і цей рух небагато заспокоїв мене. Я продовжував плакати, і думка, що сльози мої доводять мою чутливість, робила мені приємність і відраду”.

Що ж відбувається з Николенькой? Чи випробовує він “задоволення й відраду”, або гірке почуття розставання? З погляду толстовського погляду на речі, питання поставлений у неправильній площині. Коли справа стосується людської душі, питання не можна ставити або – мулу. Уже сама постановка питання в цьому випадку повинна припускати не однозначне, не категоричне, по об’ємне, антиномическое рішення

Ще один приклад. Николенька в дитинстві був закоханий у Сонечку. Пізніше, уже замолоду, він відправляється до неї з візитом. Товстої так описує те почуття, що випробовує герой, зустрічаючись знову із предметом своєю нерпою любові: “Взагалі, під’їжджаючи до будинку Валахиних, я не був закоханий, по розворушивши в собі старі спогади любові, був добре приготовлений закохатися й дуже бажав цього; тим більше, що мені вже давно було совісно, дивлячись на всіх своїх закоханих приятелів, за те, що я так відстав, від них…

Їй було сімнадцять років. Вона була дуже мала ростом, дуже худа й з жовтуватими нездоровими кольорами особи. Шрамів на особі не було помітно ніяких, але чарівні опуклі очі й світла, добродушно-весела посмішка були ті ж,, які я знав і любив у дитинстві. Я зовсім не очікував її такою й тому ніяк не міг відразу вилити на неї те почуття, що приготував дорогою… У той час, як вона говорила, я встиг подумати про тім положенні, у якому я перебував у теперішню хвилину, і вирішив сам із собою, що в теперішню хвилину я був закоханий. Як тільки я вирішив це, у ту ж секунду зник мій щасливий безтурботний настрій, якийсь туман покрив усе, що було переді мною,- навіть її очі й посмішку, мені стало чогось соромно, я почервонів п втратив здатність говорити… На чистому повітрі, однак,- подергавшись і помичав так голосно, що навіть Кузьма кілька разів запитував: “Що завгодно?” – почуття це розсіялося, і я став досить спокійно міркувати про мою любов до Сонечке й про її відносини до матері, які мені здалися дивні…”.

У той же день Николонвка розповідає про свою любов до Сонечке свого друга Нехлюдову: “Я дуже щасливий,- сказав я йому слідом за цим, не обертаючи уваги на те, що він, видимо, був зайнятий своїми думками й зовсім байдужий до того, що я міг сказати йому: “Я адже тобі говорив, пам’ятаєш, про одну панянку, у яку я був закоханий, бивши дитиною; я бачив її нині,- продовжував я із захопленням,- і тепер я рішуче закоханий у неї…” І я розповів йому, незважаючи на його вираження, що тривало на особі, байдужості, про свою любов і про всі плани про майбутньому подружній счастии. І дивно, що як тільки я розповів докладно про всю силу свого почуття, так у ту ж мить я відчув, як почуття це стало зменшуватися…”.

Тут ми знову зустрічаємося з характерно толстовським зображенням людського почуття. Його герой і любить, і не зовсім любить, і зовсім не любить. І все це майже одночасно. (Пізніше щось подібне відбудеться з Наташей Ростовой, що, полюбивши Анатоля, буде продовжувати любити й Андрія.) По суті, Толстого зовсім не цікавить саме по собі це “любить” або “не любить”. Його цікавлять не кінцеві результати, а сам механізм почуття. Цікавить те, що лежить глибоко, а не на поверхні, що потрібно добути, художньо виявити. Як помітив А. Скафтимов, “у всій манері окреслення персонажів, у способах опису, у прийомах розкриття їх окремих емоційних станів… усюди відбивається постійна турбота Толстого протиснутися в людині крізь щось і кудись, зняти якийсь шар, що заслоняє, і там за якимись оболонками, заслонами, за потоком текучих, випадкових і верхніх нашарувань побачити про, що властиво йому й потрібно, і тут уже остаточно зупинитися”.

Потрібно віддати належне мужності Товст-художника. Він виявив цю мужність уже з найперших своїх кроків у літературі. Він задумав і зважився сказати всю правду про життя людської душі. Але сказати всю правду, зірвавши з її звичні покриви, не боячись руйнування визнаних святинь,- для цього, дійсно, потрібна була неабияка: сміливість. Як говорив Блок, “для письменника – мир повинен бути оголений і безсоромно ярок”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Коли Николенька говорить правду й коли він обманює?

Categories: Шкільні твори

Links