КНИГИ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Про старшого сина князя Володимира Червоне Сонечко в літописі сказано: “Він був кривоногий, але розум у нього був добрий і на раті хоробрий”.

Кульгавство від народження зумовило пристрасть юного княжича до книг. Поки його однолітки пустували в рухомих іграх, Ярослав проводив час за читанням. Книга стала для нього свого роду другою матір’ю, яка допомогла майбутньому правителеві Київської Русі знайти обширні знання і разом з ними, – прізвисько Мудрий.

Коли Ярослав змужнів, він отримав від батька в долю Новгород і одружувався

на дочці шведського короля Олафа. У північній столиці Стародавньої Русі теж водилися книги, і князь, підтримуючи з тестем добрі союзницькі відносини, мав можливість поповнювати їх число за рахунок тих, що привозяться з Скандинавії.

Свій розум і здібності грамотно управляти Новгородським князівством Ярослав проявив в 1014 році. Він вирішив не платити Києву щорічну дань, порахувавши її дуже обтяжливою і незаконною. Розгніваний батько погрозив синові військовим походом на Новгород. Ярослав звернувся до короля Олафу за підмогою і впустив в місто найманий загін варязьких воїнів.

Каральний похід київської дружини

на Новгород не відбувся, а варяги від неробства зайнялися пияцтвом, стали безчинствувати, чим викликали справедливий гнів у новгородцев. Жителям міста довелося силою усмиряти “варязьких гостей, що розгулялися”. В результаті багато підданих Олафа було убито.

Ярослав гнівно засудив своїх громадян за самоправство, наказав в помсту за загиблих варягів порубати тисячу новгородцев. Швидкий і неправий суд відбувся. Важко сказати, чим кінчилася б ця сутичка з своїм народом для князя, не прояви він в даній ситуації справжню мудрість.

Поки серед волелюбних новгородцев зріла змова проти правителя, той прийняв гінця з Києва, який доповів, що князь Володимир Червоне Сонечко помер, а на його трон сів князь Святополк.

“Про моя кохана і чесна дружина, яку я вчора в безумстві своєму порубав! Смерть їх тепер ніяким золотом не можна спокутувати… Брати! Батько мій Володимир помер, в Києві княжить Святополк. Хочу йти на нього війною – підтримаєте мене!”

І вчорашні месники, змовники відповіли князеві, що готові постояти за його права.

У поході на Київ брали участь близько трьох тисяч новгородців. Битва між братами відбулася у місті Любич на Дніпрі. Перемогу отримав Ярослав. Святополку довелося бігти до печенігів. Київ з великими почестями зустрів свого законного правителя.

На жаль, на цьому не кінчилася усобиця серед дванадцяти синів київського князя Володимира. Великокнязівська влада переходила з рук в руки, поки в 1026 році Ярослав не домовився з своїм войовничим братом Мстиславом Хоробрим, правителем Тмутараканського князівства, про розділ батьківського спадку на дві частини. Правобережна дніпровська Русь із стольним градом Києвом дісталася Ярославу, а лівобережна, із столицею в Чернігові, стала вотчиною Мстислава.

Князь-багатир Мстислав, легендарний переможець касожського правителя Редеді, помер в 1036 році, не залишивши після себе спадкоємця. Ярослав Мудрий негайно скористався ситуацією, що склалася, і оголосив себе великим князем всієї Русі. Зміцнившись на київському престолі, Ярослав енергійно зайнявся будівництвом столиці, розвитком її культури. При нім Київ розцвів і казково розбагатів. Одних тільки церков в місті було побудовано близько чотирьохсот!

У 1037 році столиця Русі прикрасилася головним Софіївським собором. Це прекрасна кам’яна будівля, оброблена мармуром, мозаїкою і фресками, по праву змагалася в ті далекі роки з храмом Святої Софії, спорудженим грецькими майстрами на березі протоки Босфор, в столиці Візантії Константинополі.

Обидва храми стоять на своїх місцях і до цього дня. Тільки завойовники-турки, що опанували Босфором, пристосували християнський храм для своєї віри в аллах. Вони прибудували до монолітної будівлі чотири ісламські мінарети і закрасили знамениті фрески усередині собору.

Софійська церква в Києві – головний оплот християнської релігії на Русі. У нім століттями скупчувалися незчисленні багатства з пожертвувань віруючих. Серед скарбів храму особливе місце займали священні книги з прекрасних зборів князя Ярослава Мудрого.

Всі правителі європейських країн, яким випало щастя поріднитися з великим київським князем (діти Ярослава були одружені або полягали в заміжжі з представниками царюючих династій Франції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Римі і Візантії), знали про пристрасті свого східного родича і при кожній слушній нагоді дарували йому книги. Причому книги не прості, а в розкішних окладах, прикрашених коштовностями.

Подальше накопичення книжкових скарбів примусило Ярослава виділити під бібліотеку спеціальне приміщення. Десятки вчених ченців трудилися над листуванням окремих стародавніх рукописів; займалися вони і перекладом священних книг. Зокрема, дуже багато книг переводили ченці з грецької мови на російську. Прикладом такого перекладу є історичний твір “Хроніка Георгія Амартола”.

Іпатіївський літопис писав про користь книг: “Велике бо користь буває людини від учення книжного. І книгами бо кажемі і учили якщо шляхи покаянню і мудрості бо знаходимо і те, що утримується від словес книжних”.Нет, недаремно князь Ярослав отримав прізвисько Мудрий! Літописці шанобливо писали про нього: “Сам книги читав!”

Куди ж дівалася перша бібліотека Стародавньої Русі? Не могла вона пропасти, загубитися повністю і безслідно. Думається, що зберігалася вона не так, як зараз, тобто на очах у всіх, з вільним доступом до книг кожного охочого. Швидше за все, приміщення бібліотеки знаходилося в підвалі храму Святої Софії. Причому для найбільш цінних і пишних книг просто необхідно було мати таємне сховище, типа сучасного сейфа, що не згорає.

За твердженням відомого радянського дослідника і спелеолога І. Я. Стеллецкого, “ні археологи, ні архітектори цим питанням не цікавилися і ніколи нічого на цю тему не писали”.

Зате шукачі скарбів тримають бібліотеку Ярослава Мудрого в полі зору з давніх часів. Багато хто упевнений, що під Софіївським собором є обширні підвали, які по-справжньому ніким не обстежилися.

Ще до революції (у 1908 р.) шукачі скарбів виявили біля північно-західного кута собору глибокий провал в грунті. Спустившись на вірьовках вниз, розвідники потрапили в підземну галерею, викладену цеглиною. Вони йшли по ній довго, поки вистачило узяті свічки і дороговказна нитка. Шукачам скарбів довелося повернутися назад. На інший день вони знов зібралися на підземну прогулянку, з соліднішою екіпіровкою, але виявили, що зведення галереї звалилося.

Ось що розповів И. Я. Стеллецький в незавершеному рукописі “Мертві книги в московському тайнику”, літератури, що зберігається в Центральному державному архіві, і мистецтва Росії: “Якось в Києві, ще в дореволюційний час, я оглянув подвір’я храму (Софіївського. – А. Е.) в колишньому будинку митрополита і побачив виступаючі із землі стародавні стіни. Поблизу знаходилася так звана тепла церква. За переказами з цієї церкви під всім садом проходив підземний хід. Хід, що мабуть починався десь в церкві, не міг залягати дуже глибоко. І я вирішив перерізувати його глибокою траншеєю зверху. Цей підземний хід явно не міг бути містифікацією. На нього указував ще П. Г. Лебединцев в своїй роботі “Про Святу Софії Київською”.

Мене вабив підвал в північно-західному кутку церковного двору. Його можна було знайти, але справа загрожувала затягнутися, а часу у мене не було.

Траншея в саду митрополита залишилася незавершеною, і я спішно почав рити іншу – поблизу південно-західного кута собору. Пізніше я заклав третю траншею – поблизу залізної огорожі колишнього києво-софіївського духовного училища. На глибині трьох метрів траншея оголила фундаменти будівлі великокнязівської епохи. Такий висновок підтвердив і архітектор П. П. Покришкін, що трапився тут. Тоді ж, літом 1915 року, я звернув увагу на підземний хід, виявлений під час закладки одного з будинків за огорожею собору. Хід був викладений цеглиною. Напрям – під Софійській собор. Хід був майже на дві третини затягнутий щільним мулом. Моїм спробам копати в цьому напрямі чинив перешкоду німець-домовласник з архітектором. Все ж таки місце входу в тайник цей домовласник пізніше позначив нішею в стіні вестибуля будинку.

За радянських часів територія Софійського собору стала заповідником. У 1925 році розкопки тут проводив професор В. Р. Ляськоронській. Газети повідомляли, що “виявлений величезний льох з численними ходами і виходами; знайдено багато цінних речей, стародавні монети і цинкове начиння”. З сказаного очевидно, що грунт в огорожі Софійського собору як би висить над нікому не відомими підземними порожнечами. І може бути, саме тут “покладена” Ярославом його знаменита бібліотека, що уславилася абсолютно зниклою”.

Не можна не погодитися з припущенням збирача таємниць про найзначніші бібліотеки миру. В той же час не можна не здивуватися його поспішним, безсистемним пошукам. Навряд чи такі метушливі дії могли увінчатися успіхом.

Тепер про інші адреси, де, можливо, можуть ховатися від нас книги Ярослава Мудрого. Їх два: Межігірський монастир і Києво-Печерська лавра.

На користь першого говорить факт, що останні місяці життя князь Ярослав із-за хвороби провів не в Києві, а у Вишгороді, в своїй літній резиденції. Там він і помер в 1054 році.

Учені, зокрема доктор історичних наук А. Дзюбко, справедливо вважають, що завзятий книжник, що пішов від державних справ, навряд чи позбавив себе задоволення, якому віддавав перевагу все життя. Ярослав напевно прихопив з собою якусь частину книг або, що не виключено, наказав повністю перевезти бібліотеку до Вишгороду. Адже ніхто наперед не знає дня і години своєї смерті. Князь мав право розраховувати, що проживе ще достатньо років для люб’язного йому спілкування з незамінними друзями – книгами.

У такій ситуації частина бібліотеки Ярослава (або вся!) могла потрапити після смерті князя в сховища Межігірського монастиря.

І територію Києво-Печерської лаври теж не можна випускати з поля зору. Слід від бібліотеки Ярослава, ведучий туди, відмітив ленінградський учений Н. Розов. Він уважно простудіював дві світські книги XI століття: “Ізборник Святослава” 1073 року і “Ізборник Святослава” 1076 року. В кінці другої збірки писар Грішний Іоанн зробив приписку: “Вибрано з багатьох книг княжих”.

Виходить, що Грішний Іоанн користувався книгами з бібліотеки Ярослава Мудрого. Він був достатньо утворений, володів декількома мовами: грецьким, западно – і східнослов’янськими. Не виключено, що писар мав справу з книгами російського походження. Значить, бібліотека не пропала відразу після смерті князя Ярослава.

Відомо також, що сама Києво-печерська лавра мала багатющі збори старовинних книг і пергаментних сувоїв. Свідоцтво про неї дійшло до нас від Павла Алепського, що побував в монастирі в 1653 році. Але ця бібліотека майже повністю згоріла в 1718 році. Проте є упевненість, що книги Ярослава Мудрого у той час зберігалися і продовжують зберігатися в іншому місці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


КНИГИ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Categories: Твори з літератури

Links