Кейт Вілхелм Крихітко, ти була незрівняна!

Кейт Вілхелм
Крихітко, ти була незрівняна!..
Джону Льюїсону здавалось, що, якщо хряснуть ще хоча б одні двері, або почується хоча б один телефонний дзвоник, або хоча б один чийсь голос запитає, як його самопочуття, він просто збожеволіє. Залишивши лабораторію, Джон пройшовся килимом до ліфта, який безгучно відчинив йому назустріч свої двері, і плавно спустився на два поверхи, де підлогу в фойє теж встилали килими. Джон штовхнув двері з табличкою “Оглядова”. Три секретарки в приймальні, які чудово знали, що їм краще мовчати, допоки він не заговорить з ними сам, без звука пропустили його далі, хоча вони й були дуже здивовані, побачивши його: востаннє він тут з’являвся сім-вісім місяців тому. Затемнена кімната, куди він увійшов, на перший погляд здавалась порожньою, і лише коли очі звикли до пітьми, Джон помітив людину, що сиділа там.
Не мовлячи ані слова, він сів поряд з Хербом Джевітсом. Херб, надягнувши на голову шолом, дивився на широкий екран, що уявляв з себе скляну панель з однобічною прозорістю, яка дозволяла бачити те, що відбувається в сусідній кімнаті. Джон надягнув

другий шолом, підігнаний під нього, й усі вісім контактів миттєво з’єднались з вісьма відповідними точками на черепі. Увімкнувши його, він відразу ж забув про самий шолом.
До сусідньої кімнати увійшла дівчина захоплюючої краси: довгонога білявка з медовим блиском волосся, ледь розкосими очима й абрикосового кольору шкірою. Облаштуванням кімната нагадувала вітальню: два дивани, декілька крісел, стіл, кавовий столик – усе зі смаком, але без життя, неначе рекламне фото в торговому каталозі. Дівчина зупинилась за порогом, і Джон відчув її нерішучість, сильно приправлену нервозністю та переляком. Зовнішнє вона проявляла лише очікування й готовність, справжні ж емоції жодним чином не відображались на її гладенькому обличчі. Вона зробила невпевнений крок до дивану – дріт, закріплений на голові, потягнувся за нею. В ту ж саму мить відчинились другі двері, і до кімнати, захлопнувши за собою двері, вбіг молодик. Виглядав він занепокоєно й дещо ненормально. Дівчина відреагувала здивуванням і зрослою нервозністю: вона пошукала за спиною дверну ручку, знайшла й спробувала натиснути. Двері не відчинялись. Джон не чув, що говориться в кімнаті, відчуваючи лишень реакцію дівчини на раптову появу чоловіка з лихоманковим блиском в очах. Чоловік тим часом наблизився до неї, вимахуючи руками. Погляд його постійно метався по кімнаті. Потім він зненацька схопив дівчину за плече й, притиснувши до себе, розпочав грубо цілувати обличчя й шию. Дівчину на декілька секунд, здавалось, паралізував страх, але через нетривалий час виникло ще щось: чи то відчуття порожнечі, яке іноді супроводжує нудьгу, чи то занадто цілковитий самоконтроль. Коли руки чоловіка зімкнулись за її спиною, і він розпочав зривати з неї кофтину, вона обійняла його, зображуючи обличчям пристрасть, яка, одначе, не відчувалась ані в її почуттях, ані в крові.
– Досить, – спокійно мовив Херб Джевіс.
Чоловік відпустив дівчину й без слів вийшов за двері. Вона обвела кімнату пустим поглядом. Розірвана кофтинка висіла в неї на стегнах, одна бретелька бюстгальтера сповзла по руці. Виглядала дівчина в цю мить дуже красиво. До кімнати увійшов менеджер, за ним костюмер із халатом, який він відразу ж накинув дівчині на плечі. Та стрепенулась, і, поки її виводили з кімнати, хвилі обурення, що відчувала вона, перетворились на лють. Потім кімната спорожніла і обидва глядачі зняли шоломи.
– Сьогодні поки що чотири, – зморено мовив Херб. – Вчора шістнадцять. Позавчора дванадцять. Цілковитий нуль. – Він зиркнув на Джона з цікавістю. – А що тебе витягнуло з лабораторії?
– На цей раз Ганна вирішила, що з неї досить, – сказав Джон. – Вона телефонувала усю ніч і увесь ранок.
– Що тепер?
– Ці бісові акули! Я ж казав тобі, що це занадто, особливо опісля авіакатастрофи на минулому тижні. Вона вирішила, що з неї досить.
– Почекай трохи, Джонні, – сказав Херб. – Давай-но розправимось з наступними трьома дівчиськами й тоді побалакаємо.
Він натиснув кнопку на підлокітнику крісла, і кімната навпроти знову прикувала їхню увагу. На цей раз дівчина була не такою красивою, меншою на зріст, чорнявкою зі сміхотливими блакитними очима, ямками на щоках і задертим носиком. Джонові вона сподобалась. Він налаштував свій шолом і занурився в її почуття.
Чорнявка відчувала збудження: перегляди завжди збуджували їх. Відчувалось, що вона боїться й нервує, але не дуже. Можливо, хвилюється, очікуючи, чим закінчиться перегляд. До кімнати вбіг той же чоловік з дикими очима, і вона поблідла. Більш нічого не змінилося. Нервозність підсилилась, поки ще не до межі незручності, але коли він схопив її у обійми, нічого, окрім нервозності, вона так і не відчула.
– Досить, – сказав Херб.
Наступна дівчина теж виявилась чорнявкою. Шикарні довгі ноги. Цілковитий спокій. Справжня професіоналка. Коли розгорнулось вже знайоме глядачам дійство, на її рухливому обличчі відобразилась ціла гама відповідних емоцій, але всередині нічого не здригнулось, наче вона знаходилась в сотні миль від того, що відбувалось.
Увійшла ще одна дівчина, і Джон здригнувся. Вона увійшла до кімнати повільно, з цікавістю роззираючи усе довкіл і нервуючи, як усі вони. Молодша за інших і менш впевнена у собі. Блідо-золотаве волосся, старанно складене хвилями й зібране догори, карі очі, гарна засмага. Коли увійшов чоловік, її емоції швидко змінились переляком, потім просто жахом. Джон не помітив, коли він заплющив очі. Він відчував себе цією дівчиною, відчував жах, який переповнював її. Серце його забилось, кровоносна система заповнилась адреналіном – він хотів закричати й не міг. З темних бездонних глибин його психіки хвилями виринало щось ще, змішане з жахом. Емоції злились і стали однією, пульсуючою й вимогливою. Він рвучко розплющив очі і побачив, що дівчина лежить на дивані, а чоловік обіймає її, стоячи на колінах поряд з нею на підлозі.
– Усе! – закричав Херб тремтливим голосом. – Ми її беремо!
Чоловік здійнявся з колін, подивився на дівчину, що схлипувала, потім швидко нахилився й поцілував її в щоку. Вона заплакала ще сильніше. Її волосся розсипалось обрамляючи обличчя золотом, і тепер вона виглядала зовсім дитиною. Джон зірвав шолом, відчуваючи, що увесь зопрів.
Херб піднявся, увімкнув у кімнаті світло, і екран потьмянів, зливаючись за кольором зі стіною. Не дивлячись на Джона, він витер обличчя. Рука його трусилась, і він сунув її до кишені.
– Коли ти розпочав подібні перегляди? – запитав Джон, помовчавши декілька хвилин.
– Пару місяців тому. Я казав тобі про це. Чорт, ми були змушені, Джоне! Це шістисот дев’ятнадцята дівчина! Ми перевірили шістисот дев’ятнадцять чоловік. І все підробка, окрім однієї! Цілковитий нуль у голові. Ти хоч уявляєш собі, скільки нам потрібно було раніше часу, аби з’ясувати це? По декілька годин на кожну! А зараз це займає лічені хвилини!
Джон Льюїсон зітхнув. Він знав. Власне, він сам і запропонував це, сказавши Хербу: “Оберіть для тесту якусь одну основну хвилюючу ситуацію, щоб людина відчувала сильні емоції”. Але він не хотів знати, на якій ситуації зупинив свій вибір Херб.
– О’кей, але вона ще дитина. Як щодо її батьків, її прав та іншого?
– Це ми все улагодимо. Не турбуйся. Що з Ганною?
– З учора вона телефонувала до мене вже разів із п’ять. Акули її добили. Вона хоче нас бачити, обох, сьогодні у другій половині дня.
– Жартуєш? Я не можу зараз все кинути!
– Не жартую. Вона сказала, що не буде транслювати, якщо ми не з’явимось. Прийме снодійне і буде спати, доки ми не прилетімо.
– Боже! Вона не насмілиться!
– Я вже замовив квитки. Виліт о дванадцятій тридцять п’ять.
Вони мовчки подивились один на одного, і Херб знизав плечима. Невеликого зросту, міцний, але не важкий, він не став сперечатись зі своїм кремезним, шести футів на зріст, партнером. Джон мав нелегкий характер, і йому доводилось постійно себе контролювати. Багато хто говорив, що якщо він колись зірветься, для тих, хто виведе його з себе, це може погано скінчитись. Але до цих пір Джон завжди тримав себе в руках.
Раніше для того, аби справлятися зі своїм характером, йому потрібна була колосальна напруга волі, ледь не фізичні зусилля: тепер же це відбувалось цілком автоматично, і він не міг згадати, коли йому траплялось хоча б трохи розлютитись.
– Послухай, Джонні, коли ми зустрінемось з Ганною, давай-но говорити буду я. О’кей? Багато часу мені не знадобиться.
– Що ти збираєшся робити?
– Умовлю. А якщо вона почне виявляти характер, так їй суну, що вона в мене ще тиждень буде підстрибувати. – Він посміхнувся. – Досі все було, як вона хотіла. Вона знала, що її ніким замінити, навіть якщо вона розпочне викаблучуватись. Ну, нехай тепер спробує. Хай тільки спробує! – Херб рухався кімнатою туди й сюди швидкими смиканими кроками.
Джон раптом зрозумів, що ненавидить цього опецькуватого чоловіка з червоним обличчям. Почуття було новим: він наче смакував ненависть і смак виявився незнайомим та приємним.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Кейт Вілхелм Крихітко, ти була незрівняна!

Categories: Твори з української літератури

Links