Карманський Петро Сильвестрович Надгробні стихирі
Evasi effugi. Spes et Fortuna valete,
Nil mihi vobiscum est, ludificate alios.
(Саркофаг Л. Антонія в латер. музеї в Римі). Наспів
Прощай, безодне сліз і мук!
Обрій стемнів і маяк згас,
Довкола тьма, а тайний звук
Манить мене в лиман – до вас,
Блаженні тіні!
Добраніч всім! Мені пора
Спочить по довгих трудах дня.
Противний вітер, дощ, жара
І проти хвиль важка борня
Зломили силу.
А що вловив! Оману мрій,
Гірке зневір’я, сум і жаль
І біль по втраті всіх надій
Та юних сил. Одна печаль
Піде зо мною.
А впрочім всьо пуста мана.
Багатство, слава – всьо хитке;
Любов, дружба – піна ніжна.
Одно лишень в життю стійке:
Терпіння.
А там і це, відай, минесь…
– Судно, спинись! Зверни в лиман!
Цить, серце, цить! З могил несесь
Солодкий клич… Кругом туман –
Добраніч вам! Добраніч всім!
_________________________________________________________
Скінчився (вийшов) вік. Нація і доля, бувайте здорові (прощайте)!
Нічого мені з вами залишатися, забавляйте інших (латин.). Стих І
Не жаль мені, що люті муки
Мене женуть в сиру могилу.
Мене давно, давно втомило
Життя гірке. Поро розлуки,
Вітай! Вітай!
По чім жаліть?
Скосила в серці квіт надії,
А я орю, скороджу, сію
І ллю на скибу щиру сльозу,
Надармо ллю.
Горе! З чим вернусь я з дороги?
Ти знаєш, отче, я трудився.
І з груди рветься зойк тривоги.
Прости! Прости!
Мені не жаль, що рано гину:
Життя – Голгота, розкіш – мрія,
Бажання – пекло. Серце мліє,
Що я піду, а другам кину
Лиш кілька сліз… Стих II
Як ф’ялка, розцвівшись у краплях роси,
Вже вечором плаче по втраті краси,
Потім конає, –
І людське життя, ся веселка із мрій,
Ледве роз’яснила на хвилю обрій,
А вже й минає.
Як блискавка блисне і в пропасть майне,
Лиш грохіт зловіщий за нею жене
І зойк звіряти, –
Так само крізь глубінь стрілою несесь
Житейське судно. І небавом прийдесь
На суд ставати. Стих III
Всьо минеться, всьо розрушить
Вир буття і міль часу,
Студінь смерті всьо зморозить;
Славу, честь, добро, красу
Втоплять сльози;
Всьо заглушить
Звук труби. Memento mori!
Ніч по дні, а день по ночі –
Всьому свій прийде кінець,
Щойно станеш квіти рвати,
Вже й неси готов вінець:
Гаснуть очі,
Час вмирати.
Чуєш клич? Memento mori! Стих IV
Душе вбога! Кинь нікчемну
Житейську страсть, а глянь в таємну
Безодню сльоз!
Барвінок, мирт і лавр пахучий –
Усьо колись зв’ялить тріскучий,
Твердий мороз.
Лиш кипарис стоїть дрімучий,
Сповитий в сум.
А тихий шум
Зловіщо шепче: діти злуди!
Страшний рантух
Загорне всіх –
По всіх, по всіх
Загине слух.
Цілу безмежну землю вкрили
Самі пусті, сумні могили
І ліс хрестів,
Зів’ялих старців, молодь, діти,
Нужденну чернь, суспільні квіти,
Князів, царів –
Усіх проковтне челюсть гробу,
І жар жажди,
І лють вражди,
Братерський бій, ненависть, злобу –
Усьо зрівна
Один курган;
Усьо мана,
Туман, туман… Стих V
Не тіла ради, не тіла
Терпів Спаситель знущання
І випив чашу страждання –
Не тіла ради, не тіла!
Його кервавиця змила
Твою душевну проказу,
Твої душевнії врази
Його кервавиця змила.
Тому не марнуй ідеалів,
Не кидай черні під ноги,
Нехай не топчуть безроги
Поривань-ідеалів.
За них прийдеться платити
Багато, дуже багато!
Шануй же бісери-злато –
За них прийдеться платити! Стих VI
Як ранній легіт, цілує очі
Ніжний, розкішний туман конання.
Обрій темніє, на крилах ночі
Несеться любе dolce розстання.
Небесний отче! За всі печалі,
За море сліз, за вік скрижалі –
Молю спокою!
_____________________
Dolce – солодке (іт.). Стих VII
Як гляну в прогалину горя
На шлях, що покрився хрестами,
То серце стинається жахом
І очі заходять сльозами.
О горе! Кудою прямуєм?
Та чим закінчаться туземні
Ті суяти наші нікчемні?
Всьо темне, таємне… Не чуєм! FINALE
Засну, як легіт в сірій скибі,
Розвіюсь, мов рідка імла,
Візьму з собою злидні й болі,
Оставлю вам самі діла.
І в хвилях скорби, в хвилях горя,
В тяжких для вас осінніх днях,
Вони засяють, наче зорі,
І прояснять вам темний шлях.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)