Кайдаші – типові представники українського селянства пореформеного періоду, носії національного характеру

Люблячи свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, видатний український письменник І. Нечуй-Левицький вважав своїм обов’язком говорити йому правду, будити від тяжкого сну й апатії, які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями. І правда ще висловлена у такій досконалій художній формі, з таким гумором та іронією, що це викликає сміх і сльози вже в багатьох поколінь читачів, примушує їх вкотре замислитися над вічними істинами добра і зла.
Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденній важкій праці. Вона

хоч і виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повісті не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрім хліборобства, займався ще й стельмахуванням – робив вози та інші вироби з дерева. Карпо і Лаврін підробляли хурщиками: наймалися возити до залізниці з панських сахарснь та млинів цукор і борошно. Уся сім’я, зібравши власний урожай, йшла заробляти у пана снопи, щоб розрахуватися з податками і на свої потреби залишити дещицю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактерніших рис українського селянина – працьовитість, як і розпорядливість та господарність.
У жіноцтва були свої щоденні турботи – варити обід,

прибирати, прати, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосуботи підмазували комин, чепурили хату зовні, прибирали, і все це у білих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крім працьовитості, риса української селянки – її охайність, потяг до краси в усьому.
А якими привабливими були українські дівчата у свята! Ось Мотря йде до церкви. “…Вбралася в зелену спідницю в червону запаску, підперезалася довгим червоним поясом.., одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто… Павине пір’я блищало і миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам”.
Яскраві, красиві, веселі кольори одягу характерні не лише для дівчат, а й для жінок. Кайдашиха на розглядини до Балашів “наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась”.
Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, дотримувалися свят, а також: неписаних моральних законів. Старий Кайдаш постійно нагадував Мотрі, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жінку, коли та кинула ложку на хліб, повелася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нічого не виходило через егоїзм, жорстокість свекрухи, яка викликала таку ж злостивість з боку невістки.
Старше покоління Кайдашів – Омелько і Маруся – типові представники селянства другої половини XIX століття. Вони пережили панщину, яка наклала на них відбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що він, як колись панські люди після тяжкої праці, запивав своє горе в шинку. Це й призвело його до загибелі. Кайдашиха набралася од панів пихи та зарозумілості, бажання кимось командувати. Це добре відчули на собі спочатку Мотря, потім Мелашка, адже саме жорстокість і грубість, егоїзм свекрухи найчастіше призводили до сварок, лайок і навіть бійок у сім’ї.
Отже, надмірна емоційність і нестриманість у стосунках, лайливість, хоч і не кращі, але ж типові риси тогочасних селян, бо їм постійно під впливом обставин доводилося відвойовувати своє “місце під сонцем”. У цьому ми переконуємося, почитавши сторінки повісті про взаємини Кайдашихи, Мотрі, Мелашки, баби Палажки і баби Параски, батька та синів Кайдашів.
Молодше покоління – Карпо, Лаврін, їхні жінки і діти недалеко відійшли від батьків, успадкувавши їхній егоїзм, байдужість до громадських справ. Пригадаймо історію з горбом, що був біля Кайдашевого двору і на якому ламалося стільки селянських возів. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батькові: “Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів”. Лаврін підтримав: “І я так само”. Старий Кайдаш махнув рукою: “Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак…”
Однак не можна не помітити, якою поезією сповнені слова Лавріна, Мелашки й інших персонажів повісті у момент злету почуттів. Герої говорять словами пісень, так і сиплять прислів’ями та примовками. Навіть суворий Карпо, залицяючись до Мотрі, подумав, як проспівав: “Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук”. А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишів та Балашів: “Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, із роси, із води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками”. Отже, поетичність, потяг до краси – невід’ємна частка душі нашого народу.
Іскристим, соковитим гумором насичений діалог синів Кайдаша, коли вони говорили про вибір майбутніх дружин. І в цьому проглядається ще одна характерна риса українців – схильність до жарту, гумору, вміння посміятися не лише з інших, а і з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Біївців, говорить, що тепер її туди не заманять і калачем, бо мало голови собі не знесла, “а на очіпку зробила собі правдиві Западинці”. Лаврін насмішкувато запитав: “Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори?”
Селяни до смішного забобонні і темні, їх легко обдурити через довірливість, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в оренду і споюючи та обдираючи відвідувачів. Це теж характерна риса українців.
Отже, завдяки таланту І. Нечуя-Левицького ми мали змогу, пройнятися духом доби, визначити риси національного характеру українців. І хоч ці риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозуміти, що вони не стільки від злої вдачі, а від тяжкої праці, нестатків – постійних супутників селянина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кайдаші – типові представники українського селянства пореформеного періоду, носії національного характеру

Categories: Твори з літератури

Links