Поміж липами, де блищить після зливи калюжа, двоє каченят прищухли, вчорашніх, тих самих, диких! Приблукалися звідкись, якимось десятим чуттям відчули, що їх тут ніхто не покривдить, і прижилися, обвиклись, знайшовши притулок біля людини. Як вони втямили, який інстинкт їм підказав, що людина, яка лікується, людина, якій болить, спроста не покривдить, бо в такім стані сама добрішою стає до всього живого? І механізатора ці дикунці не лякаються, тільки перекрякнулись про щось між собою, коли він зупинився зовсім близько від них. Тривогу виявили, але
не втекли, не залишили обраного місця. А було ж як їх полохано там, у його краях, коли, бувало, хлопці, зібравшись цілим товариством, видобувались на полювання. Ніби потьмарення находило: усе, що літає, ставало для вас мішенню, чули тільки бабахкання в очеретах та скрики підранків, що заплутались десь у траві. Гвалти, метушня, спалахи полум’я. над очеретами – окрім цього, здається, й не бачив нічого, ніжності ночі не чув. А тепер от хотілось би. присісти та й рукою погладити цих заблуканих сюди каченят, що так по-рідному туляться одне до одного, нелякливо, незворушно защухли за крок від твоєї ноги.
1 небо із
зірками таке, наче дотепер його й не бачив, і ці липи-красуні, що їхньої, краси, здається, ніколи й не помічав. Невже треба було стільки перемучитись і вдома, і на робот час приступів, і в Цих лікарняних, волаючих людським болем ночах, щоб бодай трохи прозріти, щоб спромогтись помічати якісь звичайнісінькі, проте безмірно прекрасні речі, що ними наповнено цей живий довколишній світ? (За О. Гончаром)
