Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена

Текло їхнє кохання, ніби могутня степова річка – спокійна, глибока, велична у своїй могутності, відбиваючи геть усе у своїх глибинах, сама ж лишаючись чистою та прозорою, спокійна, без порогів і вирів, але така могутня, що знесе, здається, все, що стане їй поперек дороги.

Аромат тієї пам’ятної зими з густими снігопадами, тонкий, озонний аромат, яким пахла її коса і її щоки, жив у ньому причаєно протягом усього життя. Той тонкий запах і тоді, і потім не давав йому спокою. Вчувалося йому пахтіння того снігу, тієї коси в буйній того • року весняній

повені, у вербових котиках, у відталих, голих ще вербах у левадах, і в першій кульбабі, і в першій весняній квіточці білосніжної бриндуші. І жив він усю ту зиму й весну, усі ті майже шість місяців ніби в постійному святі. У постійному, радісному збудженні, піднесенні. Усе навколо видавалося йому новим, незвичайним, яскравим. Відчуття великого свята постійно жило в його душі, прокидався він із тим відчуттям уранці і засинав із ним пізно вночі. Лише зрідка перебігали над його щастям далекі легкоплинні хмарки. Та й то здебільше лиш тоді, коли довго її не бачив. Бачити ж її, чути її голос, дивитися в її очі мав щодня, щогодинно,

щохвилинно.

Сам був щасливий, і все навколо видавалося йому щасдивим, святковим, піднесеним, усміхненим, розумним і добрим. Бо й самому йому тепер особливо хотілося бути якнайкращим, розумним, уважним, чулим та добрим. І то не просто із хлоп’ячого бажання похизуватися та покрасуватися, а з бажання іншого – щоб не лише йому, а й усім, хто жив навколо нього, було добре, затишно, радісно.

Весна… Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена.

Багато, дуже багато, ‘коли подумати та згадати, прошуміло весен над його, Андрієвою, головою. І кожна була ніби першою, кожна була неповторною, завжди новою, завжди іншою, такою, що до неї ніби й не було тих, інших, минулих. І ті дитячі весни в його широких, бідних на ліси степах, із неяскравими, але такими ж ніжними-ніжними, такими тонкими пахощами та барвами. І московські, північні, холоднуваті, з пізніми пишними та пахучими бузками, із сосновим терпкуватим пилком. І пишні, розкішні весни причорноморського Закавказзя з паркими ночами, чарівливим місячним світлом, дурманно-солодким чадом магнолій, із кришталевим, тонким подзвінням зеленої чорноморської хвилі. І ніжно-ніжно-рожеві сакурові весни – свята Японії, і серпанкові весни Кореї чи Китаю, і якась особливо райська, із мліючими в насиченій сонцем синяві неба і вічно мінливого моря білокорими пальмами Куби, в отому справді райському куточку – Варадеро! Стільки тих весен уже прошуміло над ним під рідними і далекими, чужими небесами!

Та… весни такої не було й не буде, як та оула, що за вікном. Ні, не за вікном. По петриківських пагорбах і долах, по петриківських садах і в петриківських полях цвіла. Не цвіла – буяла, кипіла в крові, повінню, до того не виданою, розливалася. Неповторна, незрівнянна, шалена і ніжна весна його першого і, як усе, що перше, неповторного, чистого кохання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена

Categories: Твори з української літератури

Links