ІЗ ЛІРИКИ ВАГАНТІВ
ІЗ ЛІРИКИ ВАГАНТІВ
Довгими шляхами середньовічних Франції, Англії, німецьких земель, Північної Італії та інших країн Європи, здіймаючи літню куряву, місячи осінню і весняну багнюку, долаючи снігові замети, ходили поодинці та групками молоді й не дуже молоді люди частіше в чернечому, ріділе – у світському вбранні. Утім, це вбрання іноді неможливо було віднести до чернечого чи світського, бо воно радше нагадувало лахміття жебраків. Однак, незважаючи на бідність, ваганти (так їх назвали, бо латиною vagan – tes – бродячі люди) були напрочуд
Навчалися тоді зовсім не так, як тепер. Початкову освіту здобували при соборах у так званих соборних школах, а потім продовжували в університетах, що якраз починали зароджуватись
Іспит був надзвичайно важким: випускник від шостої години ранку до шостої вечора відповідав на запитання двадцяти викладачів-диспутантів, які змінювалися щопівгодини. І лише після цього, за умови успішного складання іспиту, випускник ставав доктором, отримував і мав право носити добре нам відому чорну чотирикутну шапочку, яка стала в усьому світі символом якщо не великої вченості, то здобуття вищої освіти. Звичайно, щоб скласти такий іспит, навчатися треба було довго й наполегливо. Скажімо, на богословському факультеті курс навчання тривав десять років, і це не враховуючи факультету семи благородних мистецтв! Не в кожному університеті предмети викладалися однаково. Як зазначав монах Гелінанд, “школярі повчаться благородиш мистецтв у Парижі, давніх класиків – в Орлеані, судових кодексів – у Болоньї, медичних процедур – у Солерно, демонології – у Толедо, а шляхетності – ніде”.
Ця вільна ватага, яка мандрувала Європою зі сходу на захід, з півдня на північ, не мала ні національності, ні суспільного стану. Ваганти добре розуміли один одного, бо латину іноді знали краще за рідну мову, адже вчили її за дуже цікавою методикою: учні повинні були складати латиною спочатку “ритмічні” вірші, а потім і “метричні”, тобто такі, які мали сталу форму й вимагали неабиякої ерудиції та теоретичних знань. Справжні школярі в усі часи однакові. І в Середні віки теж писали “шпаргалки” – вірші латинських класиків: рядок із Вергілія, рядок із Горація, рядок з Овідія, – і вірш готовий. Особливо полюбляли школярі Овідія, якого тоді частіше називали Назоном. Уміти римувати було справою честі кожного ваганта. Тож при зустрічі на черговому європейському перехресті студенти й клірики обмінювалися новинами та піснями. Якщо пісня подобалася, її запам’ятовували, щось додавали чи вилучали з неї і несли далі. Це був своєрідний фольклор ученої братії.
Серед великої кількості анонімних вагантських поезій є пісні, автори яких відомі. Але їхні імена теж анонімно-вагантські: Примас (старійшина) Орлеанський, Архіпіїта (поет над поетами) Кельнський, Вальтер Шатильонський. Про Примаса Орлеанського існує безліч легенд і анекдотів, його навіть згадує в “Декамероні” Боккаччо. Як насправді звали Архіпіїту Кельнського, ми незнаемо. Відомо лише, що він жив за часів Фрідріха Барбароси, походив, швидше за все, з рицарського роду, у віршах говорив про себе, що страждає на сухоти. Про Вальтера Шатильонського відомо ще менше. Він був майже ровесником Архіпіїти Кельнського, мав блискучу освіту й належав до одного з найповажніших у Європі інтелектуальних гуманістичних гуртків.
З часом вагантів поменшало і їхня поезія начебто забулася, але не зникла. У XVI-XVII ст. в німецьких землях, що тоді були центром університетської освіти, студенти горлали пісню, до якої невідомо як потрапили рядки з поезії вагантів. Її ми знаємо як міжнародний гімн студентства “Gaudeamus” (“Гаудеамус”), А в XIX ст. в одному з потаємних сховищ монастиря в Мюнхені була знайдена знаменита збірка середньовічної поезії “Саrmіnа Вurаnа”, вивченням якої і розпочалося дослідження поезії вагантів.
Тож, продовжуючи традицію веселих і невгамовних вагантів, ми можемо заспівати разом із ними: “Хай живуть нам вузи всі, вся наша еліта: професори і доценти, аспіранти і студенти, – многая їм літа!”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)