Історичні передумови створення “Граматики Пори-Рояля”

Граматика Пори-Рояля – один з найбільш значних і знаменитих текстів світового лингво-филологического спадщини. Ця невелика по обсязі книга, що вийшла першим виданням у Парижі в 1660 р., послужила поворотним пунктом у розвитку європейської лінгвістичної думки. Автори граматики – видатний логік і філософ-янсеніст А. Арно й чудовий граматист Кл. Лансло зуміли в стислої, майже афористичній формі, викласти основи нового підходу до граматики. Цей підхід заснований на аналізі мови з позицій “розуму”, його можливостей і основних “операцій”

(звідси визначення граматики як “раціональної”).

Раціональний аспект мови відбиває, на думку авторів Пори-Рояля, загальне в будові всіх мов (звідси визначення граматики як “загальної”). Граматика Пори-Рояля поклала початок традиції “граматичної науки” і по її зразку в Європі XVIII початку XIX в. були описані багато європейських і неєвропейських мов. Цей зразок широко впроваджувався в шкільне викладання. Як філософський і логико – лінгвістична праця “Граматика” не втратила свого значення й у наші дні. Вона становить інтерес для мовознавців всіх профілів, філософів, логіків, істориків

науки й культури, викладачів-філологів. Після Томаса Ерфуртського протягом приблизно двох сторіч теоретичний підхід до мови не одержав значного розвитку. Однак саме в цей час ішло поступове становлення нового погляду на мови, що в остаточному підсумку виділив європейську лінгвістичну традицію із всіх інших. З’явилася ідея про множинність мов і про можливості їх зіставлення

Зрозуміло, про те, що мов багато, знали завжди, бували й одиничні спроби зіставлення мов. Однак, як вище вже відзначалося, кожна з лінгвістичних традицій явно або неявно грунтувалася на спостереженнях над якимось однією мовою, якою завжди була Мова відповідної культурної традиції. Можна було переорієнтуватися з однієї мови на іншій, як було в Древньому Римі й у Японії, можна було, особливо на ранньому етапі розвитку традиції, переносити на мову своєї культури категорії іншого, раніше вже описаної мови, але завжди становлення традиції або навіть її варіанта супроводжувалося замиканням у вивченні однієї мови. У середньовічній Європі грецький і латинський варіанти традиції майже не стикалися один з одним. У Західній Європі навіть в XIII-XIV вв., коли на ряді мов уже існувала розвинена писемність, єдиним гідним об’єктом вивчення усе ще вважалася латинь. Окремі виключення начебто ісландських фонетичних трактатів були рідкі

Положення стало мінятися в одних країнах з XV в., в інші з XVI в. До цього часу в ряді держав завершився період феодальної роздробленості, ішло становлення централізованих держав. На багатьох мовах активно розвивалася писемність, з’являлися як ділові, так і художні тексти, у тому числі добутку таких видатних авторів, як Данте, Ф. Петрарка, Дж. Чосер. Ніж далі, тим більше поширювалися подання про те, що латинь не є єдиною мовою культури

Національна і язикова ситуація в позднесредневековой Європі мала дві особливості, які вплинули на розвиток подальших подань про мову. По-перше, Західна Європа не становила єдиної держави, а являла собою безліч держав, де в більшості випадків розмовляли різними мовами. При цьому серед цих держав не було ні одного, яке б могло претендувати на панування (як у минулому Римська імперія й недовго існуюча імперія Карла Великого). Уже тому жоден мова не могла сприйматися як настільки ж універсальний, як латинь. Французька мова для німця або німецький для француза були іноземними мовами, а не мовами пануючої держави або більше високої культури. Навіть в Англії, де в XI-XV вв. мовою знаті був французький, потім все-таки остаточно переміг англійську мову, що включила в себе багато французьких запозичень

По-друге, всі основні мови Західної Європи були генетично родинні, належачи до двох груп індоєвропейської сім’ї – романської й германської, і типологически досить близькі, володіючи, зокрема, подібними системами частин мови й граматичних категорій. Звідси досить природно виникала думка про принципову подібність мов, що володіють лише частками відмінностями друг від друга. Замість ідеї про латині як про єдину мову культури виникала ідея про декілька приблизно рівні за значенням і схожих один на одного мовах: французькому, іспанському, італійському, німецькому, англійському й др.

Крім цього головного фактора було ще два додаткових. Хоча й у середні століття понаслишке знали про існування, крім латині, ще двох великих мов: давньогрецьк і давньоєврейського, але реально володіли цими мовами далеко не всі, а виражаючись по^-сучасному, у базу даних для західноєвропейської науки про мову вони майже не входили. Тепер же в епоху гуманізму дві цих мови почали активно вивчатися, а їхньої особливості – ураховуватися, причому досить більші типологічні відмінності давньоєврейської мови від європейських розширювали подання вчених про те, якими бувають мови. Іншим фактором були так звані великі географічні відкриття й посилення торговельних зв’язків із країнами Сходу. Європейцям довелося зіштовхуватися з мовами інших народів, про існування яких вони не підозрювали. Потрібно було спілкуватися з носіями цих мов, і встало завдання їхнього навернення до християнства. І вже в XVI в. з’являються перші місіонерські граматики “екзотичних” мов, у тому числі індійських. У той час однак європейська наукова думку ще не була готова до адекватного розуміння особливостей будуючи таких мов. Місіонерські граматики й тоді, і пізніше, аж до XX в. описували ці мови винятково в європейських категоріях, а теоретичні граматики начебто граматики Пор – Рояля не враховували або майже не враховували матеріал таких мов

Набагато більше значення для розвитку європейської традиції й перетворення її в науку про мову зіграли перші граматики нових західних мов. Граматики іспанської й італійської мов з’явилися з XV в., французького, англійського й німецького – з XVI в. Спочатку деякі з них писалися на латині, але поступово в таких граматиках описувані мови одночасно ставали й мовами, на яких вони написані. Ці граматики мали навчальну спрямованість. Стояло завдання формування й закріплення норми цих мов, особливо важлива після винаходу в XV в. друкарства. У граматиках одночасно формулювалися правила мови й утримувався навчальний матеріал, що дозволяє вивчити ці правила. У цей же час одержала активний розвиток лексикографія, що раніше становила відсталу частина європейської традиції, Якщо раніше переважали глосси, те тепер у зв’язку із завданням створення норм нових мов створюються досить повні нормативні словники. У зв’язку з підготовкою такого словника для французької мови в 1634 р. була створена Французька академія, що існує дотепер; вона стала центром нормалізації мови встране.

Раніше єдина західноєвропейська традиція стала розділятися на національні галузі. Спочатку, приблизно до кінця XVII в., дослідження мов найбільше активно розвивалися в романських країнах. В XVI в. після деякої перерви знову починає розвиватися теорія мови. Видатний французький учений Пьер де ла Рамі (Рамус) (1515- 1672, убитий у Варфоломеевскую ніч) завершив створення понятійного апарата й термінології синтаксису, почате модистами; саме йому належить система, що дожила до наших днів, членів речення. Теоретичну граматику, написану ще на латині, але вже враховуючий матеріал різних мов, створив Ф. Санчес (Санкциус) (1550-1610) в Іспанії наприкінці XVI в. У нього вже втримуються багато ідей, що потім відбилися в граматиці Пори-Рояля

В XVII в. ще більш активно ведуться пошуки універсальних властивостей мови, тим більше що розширення міждержавних зв’язків і труднощі, пов’язані із процесом перекладу, пожвавлювали ідеї про створення “всесвітньої мови”, загального для всіх, а щоб створити його, треба було виявити властивості, якими володіють реальні мови. На розвиток універсальних граматик впливав і інтелектуальний клімат епохи, зокрема, популярність раціоналістичної філософії Рене Декарта (Картезия) (1596-1650), хоча відоме завдяки Н. Хомскому найменування “картезіанські граматики” відносно граматики Пори-Рояля й подібних їй не цілком точно, оскільки багато хто “картезіанські” ідеї були присутні у Ф. Санчеса й інших ще до Р. Декарта.

Мовознавство XVII в. в основному йшло в області теорії двома шляхами: дедуктивним (побудова штучних мов) і індуктивним, пов’язаним зі спробою виявити загальні властивості реально існуючих мов. Не першим, але найвідомішим і популярним зразком індуктивного підходу стала так звана “Граматика Пори-Рояля”, уперше видана в 1660 р. без вказівки імен її авторів Антуана Арно (1612-1694) і Клода Лансло (1615-1695).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Історичні передумови створення “Граматики Пори-Рояля”

Categories: Нові твори

Links