Історична повість “Капітанська дочка”

Пушкинисторик переконався в грізній стихії ненависті “чорного народу” до дворянства, а слідом за ним і до уряду. Пушкінський дворянин виявився в трагічній ситуації: на одному полюсі “ужо тобі!”, звернене до “самовладдя”, на іншому – “ужо тобі!”, адресоване й дворянству, і самодержавству народом, що збунтувався. Дворянство, приналежністю до якого Пушкін пишався, на очах у поета попадало в жернова вітчизняної історії. Порятунок його, а разом з ним і російською державністю Пушкін бачив у національній святині, покликаної

зняти ворожнечу й ворожнечу в що намечались і, як виявилося, невідворотному національному розколі й протистоянні. У цьому полягав і сучасний Пушкіну, і звернений у Майбутнє підтекст історичної повісті ” Капітанська дочка “, що є “повістю” лише по обсязі, а по масштабності поставлених у ній загальнонаціональних проблем – першим “зерном”, “формулою” російського романаэпопеи.

“Бережи честь змолоду” – зберігай вірність православним святиням, які не ми вибирали: їх дав нам Бог разом з нашою історією. Такий зміст епіграфа до “Капітанської дочки”, що визначає дозвіл у ній головної

трагічної колізії. Пушкіна обрав для своєї повісті форму записок дворянина Петра Гринева, звернених до його потомства. Поет уважав, що пам’ять про минуле відрізняє освіченість від дикості. У формі “родових спогадів” передавалася від діда до онука святиня національного переказу, без якої душу людини – “вівтар без божества”. У записках Гринева є й прямі звертання до юнацтва, за яких ховається голос самого Пушкіна: “Парубків! якщо записки мої попадуться у твої руки, згадай, що кращі й прочнейшие зміни суть ті, які походять від поліпшення вдач, без усяких насильницьких потрясінь”. Таку ж спрямованість має в повісті опис наслідків страшного заколоту, що завершується фразою, що ввійшла в пословичную комору російської народної мудрості: “Не приведи Бог бачити русявий

Ский бунт, безглуздий і беспо

Щадный”.

“Звичайно,- пише Н. Н. Скатів,- це книга про смуту, про повстання, про революцію, і, напевно, немає в російській класиці більше грандіозної картини бунту, більше вражаючого зображення заколоту як стихії…. Саме явище Пугачова – з бурану, із заметілі, з хуртовини. Він її страшне дитя… Тут – ще й картина вибуху майже космічних природних сил. Пізніше лише далекий нащадок Олександра Пушкіна Олександр Блок так відчує й виразить їх у поемі ” Дванадцять “: “вітер” його поеми те саме що “буран” пушкінської повісті”.

Заколотний дух Пугачова знає ту страшну красу захвату на краю похмурої безодні, про яку Мова йде в “Бенкеті під час чуми”. У ньому представлений той безудерж російської натури віддалася, що свавіллю що розперезалося, про яку потім буде говорити Достоєвський. Захват загибеллю сіяє навколо страшну стихію беззаконня й свавілля, коли життя людська не ставиться ні в що, потрапляючи в залежність від разгулявшихся на російській вільній воленьці руйнівних, бесівських страстей. Пугачов у Пушкіна їхній злий геній. Він і своє життя поставило на ту ж карту, сповідаючи моторошнувату мудрість калмицької Казки про суперечку орла з вороном: “…ні, брат ворон; чим триста років харчуватися падлом, краще раз напитися живою кров’ю!” “Яка калмицька казка?”- запитує Пугачов Гринева з какимто “диким натхненням” і одержує безстрашну, правдиву відповідь: “Але жити вбивством і розбоєм значить по мені клювати мертвечину”.

Пугачов у Пушкіна почуває свою приреченість. Може, тому він і твердий особливо, і нещадний до себе й до інших. Зачарована анархічним безудержем його, М. Цветаева в книзі “Мій Пушкін” протиставила геніальному “вожатому” “безбарвного”, з її точки зору, Гринева. Але зрозуміти “Капітанську дочку” так – значить не зрозуміти її взагалі, не вловити за лиховісною красою палахкотливого заколоту ті цінності, ті святині, заради яких повість написана. Народності Пугачова не стільки в його відчайдушному молодецтві, скільки в іншому, у тім, що зненацька поєднує Пугачова, поверх всіх бар’єрів, всіх росіян безодень, заколотів і розколовши, з Петром Гриневым і Машею Миронової, з батьком Гринева й страченим їм капітаном Мироновим. Це схована в глибинах росіянці його душі святиня християнської совісності.

Совість у душі Пугачова змушує на добро Петруши Гринева відповісти добром. Совість допомагає йому по достоїнству оцінити прямоту й безстрашність дворянського юнака, відданого завіту батька: “Бережи плаття сновові, а честь змолоду”.

На закладці однієї із книг у своїй бібліотеці Пушкін написав:

Води глибокі Плавно течуть. Люди премудрі Тихо живуть.

На тлі заколотного Пугачова, якому “вулиця тісна й волі мало”, Гринев і впрямь виглядає не настільки яскравим. Але адже й усе по сьогоденню мудр і глибоке цурається блиску й тріску. “От він просто й тихо говорить Пугачову: “Немає… я природний дворянин; я присягав государині імператриці; тобі служити не можу… велять іти проти тебе – піду, робити нема чого… Голова моя ти маєш право: сказав тобі правду”. “Те, що він говорить,- пише В. С. Що Не Пам’ятає,- так само просто й тихо, як вірш “Я вас любив”, де пристрасть відступає перед любов’ю, а краса ховається в правді, де поетичне слово не блискає, не гримить, а майже мовчить. Він відповідає Пугачову з любов’ю, відповідає як людина, у якого правда й “воля” усередині, якому ніяка вулиця не тісна. У його словах та схована гармонія, що ще сильней виявленої, і прості ці слова тому, що ідеал завжди простий.

Герой “Капітанської дочки” виявився словом письменника, що виражає (як і народне, фольклорне слово) одиничність і безвідносність моральної істини, простота й неяскравість якої – від її чистоти й глибини. Так може здаватися безбарвним бездонний среднерусский пейзаж”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Історична повість “Капітанська дочка”

Categories: Нові твори

Links