“І оживе добра слава” (за посланням Шевченка “І мертвим, і живим…”

Відоме послання “І мертвим, і живим…” геніальний Кобзар присвятив тогочасній інтелігенції. Здобуваючи освіту за кордоном, знаючи по кілька іноземних мов, тримаючи домашні театри, проголошуючи волю кріпакам, “малоросійські” дворяни фактично відійшли від рідної культури, почали забувати історію предків. Представники інтелігенції захоплювалися здобутками інших народів, цураючись всього вітчизняного.

Чи мав Шевченко право так вболівати за українську культуру? Адже й справді, в середині XIX ст. Україна не мала ще такого розвитку,

який бачили за кордоном представники української інтелігенції. Звичайно, обмежуватися тільки знанням історії власного народу недоречно й шкідливо.

На мою думку, поет це розумів і хотів віднайти шляхи розвитку власної країни на підгрунті всесвітнього досвіду. Сам Кобзар був високоосвіченою людиною. Знав античну культуру, поезію Байрона й Шекспіра, праці й діяльність французьких і польських істориків, згадував у поемі Коллара й Шафарика.

Власним прикладом Шевченко утверджував думку про те, що захоплюватися здобутками іноземної культури й науки занадто мало, необхідно “землячкам” спрямувати

всі свої зусилля на відтворення власної історії. Бо найчастіше вони привозили в Україну “великих слів велику силу та й більш нічого”. Звертаючись до псевдопатріотів, автор гнівно промовляє: У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.

Т. Шевченко засуджував ліберальну інтелігенцію, яка не знала власної історії, сподіваючись на те, що її “німець напише” українцям. Засуджував їхні почуття покірності, меншовартості. Поет закликає вивчити історію рідної землі, діяння визначних осіб:

Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми.

Шлях національного розвитку українців завжди був устелений тернами. Народ, окрадений та підневільний, знову й знову піднімався на боротьбу проти несправедливості й насильства. Водночас автор застерігає від сліпого запозичення всього іноземного, бо втрачається зв’язок із витоками вітчизняної історії. А так необхідно було звернути увагу на вивчення доби гетьманщини – своєрідної школи демократичного устрою, літописів – перлин спадщини славних пращурів, праць Карамзіна, М. Костомарова. У той же час Т. Шевченко засудив державну позицію деяких гетьманів, які були “раби, підніжки, грязь Москви”.

Проблеми, які порушувалися поетом у XIX ст., залишаються актуальними й сьогодні. Історію України не вивчали довгі роки ні в школах, ні у вищих навчальних закладах. Відомий український кінодраматург Олександр Довженко зазначав, що навіть німці під час Великої Вітчизняної війни були впевнені у відсутності справжніх патріотичних почуттів нашого народу: “Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник”. Дійсно, був період, коли соромилися рідної мови, без якої “наш край – територія, а не Вкраїна”.

На щастя, зараз відбувається процес відродження національної культури, науки, побудови суверенної України. Слова Т. Шевченка й сьогодні спрямовані в майбутнє: І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

“І оживе добра слава” (за посланням Шевченка “І мертвим, і живим…”