Гротескно-комічний струмінь у романі Рабле

З одного боку, вона служить цілям “заманювання” читача, повинна його зацікавити й полегшити йому сприйняття складних і глибоких думок, покладених в основу роману. З іншого боку, вона ж маскує ці думки. зм’якшуючи їхнє вираження, служить для книги щитом проти нападок цензури. У середні століття обличчя блазенства робило можливими дуже сміливі висловлення й професійні блазні дозволялося говорити, блазнюючи, те, що вважалося неприпустимим у вустах кого-небудь іншого. На це призначення своєї забавної манери оповідання Рабле вказує сам

у передмові, де він порівнює свій роман з античними ларчиками, прикрашеними всякими “веселими й потішними зображеннями”, а усередині таящими “тонкі зілля”, і пропонує “після ретельного читання й зрілого міркування розламавши кістку й висмоктати звідти мозкову субстанцію”.

Думки Рабле бувають іноді сильно завуальовані, і далеко не всі їй натяки розшифровані сучасною критикою. Безсумнівно, однак, і те, що не всі жарти Рабле мають схований сенс. Багато хто з них є просто вираженням тої ренесансної життєрадісності, що переповняє роман, особливо у двох його перших книгах. Така двоїста функція сміху

в Рабле ілюструється тим, як він обіграє постійно, що зустрічається в нього мотив, вина З одного боку, вино в прямому, матеріальному змісті для нього – джерело-веселощів, радості життя. З іншого боку, у переносному значенні, воно – источ никнув мудрості, знання, і “пити” – значить черпати із цього джерела. Так заклик випити в передмові до роману й картина охорони братом Жаном родны виноградників від воїнів Пикрохола перегукуються з піднесеним тлумаченням оракула Божественної пляшки у фіналі роману.

Окремий випадок гротеску Рабле – велетенські розміри Гаргантюа й усього його роду в перших двох книгах (починаючи із третьої Пантагрюэль здобуває звичайне людське обличчя). Чортові цю Рабле перейняв з народної книги, але знов-таки вона одержала в нього нове й притім складне осмислення. Насамперед це гиперболизированное вираження природних, стихійних потягів людської натури, звільнених від гніта середньовічних аскетичних норм, що нагадує той розгул плоті, що трохи пізніше з’явиться на картинах фламандських майстрів. Але в той же час тут проступає задум показати поступове прилучення до культури первісних істот, не отруєних ніякими забобонами,- цих природних сил у людському образі, якими є велетні Рабле.

За двадцять років, протягом яких Рабле писав свій роман, його погляди й оцінки мінялися залежно від змін, що відбувалися довкола нього в політичному й розумовому житті Франції. Звідси відсутність у романі повної єдності, особливо помітне при переході від другої книги до подальшого. Усе більше до колишнього сміливого оптимізму домішуються нотки розчарування й почуття гіркоти, викликувані картиною катастрофи колишніх надій. Однак, незважаючи на еволюцію в поглядах і настроях, своїм основним ідеям Рабле залишився вірний протягом усього роману. Рабле дає їм у своєму добутку саме бойове вираження. Він – натура активна, войовнича. Його перо – його зброя. Він говорить: “Мало честі тим, хто пускає в діло тільки ока й, подібно ледарям, береже свої сили, почухуючи голову й позіхаючи по сторонах”. Із всіх чоловіків стародавності найбільші в його очах і найбільше їм улюблені – Демосфен, Аристофан і Эпиктет, три борці.

Рабле починає з мажорних тонів. Він прославляє розквіт, що наступив, наук і освіти.

Час, коли він виховувався, пише Гаргантюа своєму синові, “тоді було не таке сприятливе для процвітання наук, як нині… Те був темний час, тоді ще відчувався пагубний і злобливий вплив готовий, що винищували все красне письменство. Однак по милості божией, з наук на моїх очах зняли заборона, вони оточені пошаною…” (кн. II, гл. VIII). Цей новий, гуманістичний ідеал Рабле утопічно зобразив у картині Телемского абатства, цієї ідилічної співдружності інтелігентів, які працюють лише над удосконаленням моральної природи людини й вільні від праці в принижуючу людину умовах. Телемское абатство не знає правил, що стискують гармонійний розвиток особистості, тут немає місця для “жебраків духом”, порочних і вбогих,- тут царство краси, молодості, радості життя. Тілі-Миты вільні одружитися, користуватися благами багатства й волі, вони чтут науки й мистецтва, між ними немає таких, хто не вмів би “читати, писати, грати на музичних інструментах, говорити на п’яти-шести мовах і на кожній мові писати як віршами, так і звичайним мовленням”.

Рабле зло осміює середньовічний суд, феодальні війни, стару систему виховання, усяку схоластику, богословську метафізику й релігійний фанатизм. Його педагогічні ідеї, близькі до поглядів Леонардо Бруни, Бюде, Эразма Роттердамского, яскравіше всього виражені в картині виховання Гаргантюа, у якого було два вчителі. Перший, педант Тубал Олоферн, знав лише один метод навчання – зубріння. Гаргантюа за 5 років і 3 місяці вивчив абетку так добре, що “міг говорити її напам’ять у зворотному порядку”. Таким же способом їм засвоювалися й інші книги. Але батько його, помітивши, що з таких занять хлопчик “не витягає для себе ніякої користі й, що гірше всього, тільки дурніє”, запросив до нього іншого вчителя, по ім’ю Понократ (ім’я, складене із грецьких слів і означаюче “влада праці”). Цей останній подбав про те, щоб хлопчик не стільки заучував, скільки осмислено засвоював знання, щоб ученье було для нього не тягарем, а цікавою й приємною розумовою розвагою, щоб знання були тісно пов’язані із практичним життям. Під час ранкових і вечірніх прогулянок Понократ пояснював хлопчикові пристрій неба, схід сонця, показував йому зірки.

За обідом він повідомляв його відомості про ті злаки й тварин, які вживаються в їжу. Арифметиці він навчав його й під час карткової гри. Чергуючи заняття з відпочинком, Понократ знайомив Гаргантюа з ремеслами, навчав його грі на різних інструментах, приділяючи належну увагу фізичним вправам – верхівковій їзді, плаванню, фехтуванню. Вихований таким чином, Гаргантюа стає добрим і розумним правителем. Він піклується про благо своїх підданих, заохочує друкарство, привітає вивчення стародавності. Гаргантюа сам заявляють: “Держави будуть щасливі тоді, коли королі будуть філософами або філософи королями”.

Не менш виразне зображення в Рабле феодальних воєн. Король Пикрохол, сусід Грангузье, батька Гаргантюа, багато років живший з ним у світі, раптом пішов на нього війною за те, що піддані Грангузье, що жили біля границі, силоміць відняли кілька коржів у підданих Пикрохола, що не бажали з упертості продати їх. І хоча гроші за коржі були все-таки сплачені й Грангузье готовий був коржа повернути, Пикрохол, підбурюваний своїми полководцями, почав війну. Але їм уже мало володінь Грангузье: на військовій раді вони будують плани завоювання чи ледве не всього миру. Спочатку вони розгромлять Грангузье й заберуть “у цього мужлана купу грошей,- у мужлана, говоримо ми, тому що в шляхетного государя ніколи не буває ні гроша”. Потім вони захоплять Іспанію, що відразу здасться: “Це відомі роззяви!”. Така ж доля осягне всю Європу, північну Африку, Малу Азію. Але шляхетне воїнство Пикрохола розбиває собі ніс уже у винограднику брата Жана, що попотчевали ворогів своїм кийком.

Все-таки вони встигли неабияк пограбувати, тому що “нічого не виявилося для них ні надто гарячим, ні занадто холодним”.

Марнослів’я й шарлатанство схоластиків осміюються в Рабле у всіх формах і аспектах – у сміховинному мовленні магістра Ианотуса де Брагмардо, що благає Гаргантюа повернути викрадені їм дзвона, в описі філософського диспуту, що вів Панург із приїжджим англійцем, пояснюючись винятково жестами, у зображенні царства Квінтесенції й т. п.

Викриваючи всю низькість і дурість середньовічних установ і понять, Рабле протиставляє їм новий, гуманістичний світогляд, для якого, у його розумінні, найбільш характерна вимога волі людської особистості від усяких уз, стихійний матеріалізм і антифеодальні тенденції


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гротескно-комічний струмінь у романі Рабле

Categories: Нові твори

Links