Громадянська тема в збірках Гюго

Між 1830 і 1848 pp. 30-ті й початок 40-х років належать до періодів найбільшої творчої активності Гюго. В цей час він передусім зводив будову романтичної драматургії і театру, активно виступав у прозових жанрах, але водночас не послаблювалася інтенсивність його поетичної творчості. Одна за одною з’являються його чотири поетичні збірки – “Осіннє листя” (1831), “Пісні сутінок” (1835), “Внутрішні голоси” (1837) і “Промені та тіні” (1841), які складають важливий етап поетичної еволюції Гюго. В них завершується його становлення як поета

й починається творча зрілість.

До збірки “Осіннє листя” ввійшли поезії, написані в 1829-1831 pp., тобто в переддень Липневої революції і перші півтора роки після її перемоги. Але твори, в яких патетично оспівані “славні липневі дні”, “перемога демократії”, залишилися поза збіркою, значна їх частина згодом була видрукована в “Піснях сутінок”. Про збірку “Осіннє листя” поет сказав, що то поезія, яка звертається не до монархів чи партій, а до “людського серця”, і мовить про те, що відбувається “в глибинах людської душі”. Більше того, в умовах активізації громадянської й політичної поезії,

викликаної Липневою революцією, він висловлював занепокоєння тим, що поезія відходить від своєї основної сфери, від своїх одвічних завдань, не тільки художніх, а й виховних, громадських, які не лежать на поверхні, не зводяться до політичної злоби дня. Адже, писав він у передмові до “Осіннього листя”, “людське серце – та ж земля, його можна засівати, садити дерева, будувати те, що бажано, на його поверхні”, але воно – “незвідана глибина” і заодно “основа мистецтва, так само як природа”. Гюго виступає тут не проти громадянської поезії, а проти риторичних утилітарних вправ на громадські теми, що переслідують близькі політичні цілі, він обстоює глибинне переживання і особистісно-ліричне вираження громадянських ідей та почуттів. Але в збірці “Осіннє листя” домінують інтимні мотиви та настрої.

У наступній збірці, в “Піснях сутінок”, на перший план виходить тема філософсько-історична, лірично трактована. Тут поет передусім прагне до узагальненого осмислення своєї епохи, за його ж визначенням – епохи сутінок. “Сьогодні все, – говориться в передмові до збірки, – як у думках, так і в речах, як в суспільстві, так і в людській душі, перебуває в стані сутінок. Яка ж природа цих сутінок? І як довго це триватиме?” Ось на ці “неосяжні питання” і прагне відповісти поет, але ясної відповіді він дати не може, бо “сутінки” огортають і його свідомість, застилають зір:

Чи, може, вечір ми вважаєм за світанок? І сонце, що звемо і не відводим віч, Те сонце сподівань не провіщає ранок, А йде за горизонт й за ним наступить ніч?

Роздумує Гюго в “Прелюдії”, яка виражає основний мотив збірки.

Значне місце в “Піснях сутінок” посідає громадянська поезія, в якій реалізуються принципи, проголошені Гюго в передмові до попередньої збірки. Чи не вперше в його поезії зазвучала тут тема соціального зла й несправедливості, тема “знедолених” (“Про бал у міській думі”, “Банкети і свята”, “Не знущайтесь над пропащою жінкою” та ін.). І це не випадковість: перша половина 30-х років – період, коли соціальні контрасти буржуазної Франції, страждання “нижчих класів” дедалі сильніше починають непокоїти свідомість і моральне сумління Гюго. В цей же період він пише гостро соціальну повість “Клод Ге” (1834) і починає виношувати задум соціальної епопеї “Знедолені”.

Громадянська тема присутня і в збірках “Внутрішні голоси” та “Промені й тіні”, але домінує в них медитативна й інтимна лірика. Поет вслухається в “ту музику, що кожен несе в собі”, музику людської душі, у “внутрішні голоси”, в яких, однак, відзвучує весь світ. Найвідчутніше проявилися в них глибинні зрушення в світосприйманні Гюго. Якщо раніше, в “Одах і баладах” та “Орієнталіях”, його увага майже винятково спрямовувалася на зовнішній світ і живописний елемент брав верх над ліричним, то тепер в його поезії все активніше виступає ліричне “я”, зростає роль ліричного елемента, створюється лірична атмосфера, котра нерідко набирає великої насиченості, як, скажімо, в “Печалі Олімпіо” чи “Про що я мрію…”.

Однак це не означає, що поезія Гюго втратила притаманний їй раніше “об’єктивний характер” і стала суто суб’єктивною. Ні, йдеться про своєрідний процес врівноважування живописного й ліричного першовитоків: адже в збірках 20-х років з їхньою яскравістю барв та пластикою образів все ж бракувало стихії ліризму, глибокого й об’ємного внутрішнього світу, який врівноважував би сліпучо-яскравий та динамічний зовнішній світ. У збірках 30-х років поступово встановлюється згадана рівновага, але, як і раніше, субстанційність в поезії Гюго належить об’єктивному світові.

Водночас у Гюго формується відчуття світу як чогось грандіозно-глибокого й таємничого. Поета вже так не захоплює його живописна, строкато-барвиста поверхня, все наполегливіше вдивляється він в його глибини, вслухається в його “таємничу музику”. Як і багатьох романтиків, його теж вабить “хаос родимый” (Ф. Тютчев), і в зрілій поезії він все частіше думкою і уявою звертається до нього як до первісного стану, “материнського лона” космосу, тобто впорядкованого світу речей і явищ, значень і форм. Все відчутніше проявляється тяжіння Гюго до змалювання простору, заповненого тьмою й безформністю, – арени дії космічних сил, де все в русі й становленні, – і перетворення цього первісного хаосу в світ визначених форм і понять, коли його пронизує промінь світла й розуму.

Водночас у названих збірках посилюється характерне для Гюго відчуття пов’язаності життя душі з життям всього світу. “Свідомість буття, – пише сучасний французький вчений Ж. Пуле, – для нього завжди була свідомістю буття з чимось, зрештою з усім світом. Гюго ніколи не займає сторонню позицію. Він належить не собі – належить до існування, яке є існуванням космічним, і в тому грандіозному існуванні знаходить також елементи власного”.

У боротьбі за республіку й демократію. В лютому 1848 р. у Франції вибухнула чергова революція, яка привела до повалення Липневої монархії і проголошення Другої республіки, що виявилася короткочасною й проіснувала до грудня 1851 р. Хоч Лютнева революція й не була для Гюго повною несподіванкою, він не був до неї підготовленим і, як пише О. Герцен в “Минувшині й думах”, спершу “не зрозумів її, здивувався, відстав, наробив багато помилок”. Правда, його зразу захопив її розмах та грізна велич, з першого її дня його переслідує образ розбурханого моря, і в нотатнику він записує, що під час повстання народ справляє враження океану, по якому пливе урядовий корабель”. Однак в цей же час він робить спробу врятувати Орлеанську династію, оголосивши повсталому народу зречення Луї-Філіппа й призначення його регентом принцеси Гелени.

Та еволюція суспільно-політичних поглядів Гюго відбувалася в ці буремні роки з великою швидкістю. Через певний час він стає республіканцем, застерігаючи, правда, що його симпатії віддані “республіці цивілізації”, а не “республіці Марата”. Все активніше включається він у політичне життя країни, виставляє свою кандидатуру на виборах, і парижани обирають його депутатом спершу Установчих, а потім Законодавчих зборів. На Другу республіку, що встановилася внаслідок Лютневої революції, він дивиться як на наступницю Першої республіки 1792- 1799 рр і сподівається, що вона здійснить “священні ідеали 1789 p.”, ідеали свободи, рівності й братерства. Під час червневого повстання паризьких робітників 1848 р. Гюго йде на барикади, де умовляє обидві сторони – повсталих робітників і національну гвардію – відкласти зброю і мирно вирішувати конфлікт. Його не полишала віра, що республіка буде однаково справедливою до всіх громадян, що можна досягти мирного й гуманного вирішення пекучих соціальних проблем.

Тому Гюго лишився вірним республіці й тоді, коли французька буржуазія відсахнулась від неї, зажадавши сильної влади. Він вступає в безкомпромісну боротьбу з Луї Бонапартом, який 2 грудня 1851 р. здійснив державний переворот, а через рік проголосив себе імператором Наполеоном ІІІ. Один з небагатьох депутатів Законодавчих зборів, Гюго до останньої можливості боровся проти встановлення диктатури, а коли це сталося, він пішов в еміграцію, яка продовжувалася до падіння Другої імперії у вересні 1870 р.

В еміграції Гюго продовжує боротьбу з диктатором та встановленим ним режимом. У перший рік еміграції він пише дві книги, які належать до кращих зразків його публіцистики: памфлет “Наполеон Маленький” та “Історію одного злочину”, своєрідну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 р. В обох цих творах нуртують політичні пристрасті автора, які шукають виходу в бурхливій емоційності, в патетичних монологах і звинуваченнях. Гюго прагнув у цих творах знищити узурпатора в очах французької і європейської громадськості, але не шляхом переконливого аналізу фактів, а передусім пам-флетно-публіцистичними засобами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Громадянська тема в збірках Гюго

Categories: Шкільні твори

Links