Грецька трагедія, сутність трагедії

З пісень і молитов, що прославляли Диониса (дифірамбів), виникла грецька трагедія. Трагедія властиво означає “пісня козлів”. Одягнені в цапині шкіри люди зображували супутників Диониса – сатирів. У культі Диониса збереглося багато пережитків глибокої старовини у вигляді оргиастических танців під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів, екстатичного сп’яніння, заклання тварин і пожирання закривавленого м’яса. Культ Диониса поширюється з VII в. по багатьом містам. В Афінах із часу Писистрата пристрій малих (сільських) і більших (міських)

дионисий взяв на себе держава, і тоді культ Диониса й Деметри перетворився в державний культ

Спочатку дифірамби на честь Диониса, що розспівують хором, не відрізнялися ні складністю, ні музичною розмаїтістю, ні художністю. І тому було більшим кроком уперед введення в хор діючої особи, актора. Актор декламував міф про Дионисе й подавав репліки хору. Між актором і хором зав’язувалася розмова – діалог, що становить основу драматичного подання. Перші трагедії створені були в Афінах ще в VI в. Під час ионийского повстання Фриних поставив трагедію “Узяття Квитка”, що змусила слухачів плакати, але влади

наклали на автора великий штраф за те, що він нагадав про близькі несчастиях.

Щирим творцем грецької трагедії вважають Эсхила. Введенням другого діючої особи Эсхил ще більше пожвавив оповідання, зробив драму більше динамічної й тим самим наблизив її до глядача. Крім того, Эсхилу приписують організацію вдосконаленого сценічного апарата – введення декорацій, масок, котурн, літальних, громоносних і інших машин. Властиво з Эсхила й починається Історія грецького театру

Подібно грецькій драмі грецький театр невіддільний від культу Диониса й дионисий. При здійсненні жертвоприносин і їхніх магічних церемоній, що супроводжували, присутні розташовувалися у вигляді амфітеатру по схилах сусіднього пагорба, що прилягав до жертовника. Таке початок грецького театру. Принцип амфітеатру зберігався й надалі. Грецькі театри протягом всієї історії залишалися амфітеатрами, розташованими в підніж пагорбів, під відкритим небом, без даху й завіси. Грецький театр був вільним простором, що утворював півколо (амфітеатр). Таким чином, уже в самій конструкції грецького театру був закладений демократичний принцип. Не зв’язані закритим приміщенням, грецькі театри могли бути дуже більших розмірів і вміщали більшу масу народу. Так, наприклад, театр Диониса в Афінах уміщав до 30 тисяч глядачів, але це далеко не найбільший з відомих нам театрів древньої Греції. Згодом, в елліністичну епоху, були створені театри, що вміщали 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Головну частину театру становили: 1) койлоне – приміщення для глядачів, 2) орхестра – місце для хору, а спочатку й акторів і 3) сцена – місце, де вивішувалися декорації й пізніше виступали актори

У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Диониса. Задня частина сцени була декорована колонами й звичайно зображувала царський палац. Місця для глядачів (зал для глядачів) від іншої частини міста були відгороджені дерев’яною або кам’яною стіною без даху. Введенням теорикона Перикл зробив театр доступним для всіх афінських громадян

Театральні подання давалися тільки у свята Диониса й становили спочатку приналежність культу. Лише поступово театр став здобувати суспільне значення, будучи політичною трибуною, місцем відпочинку й розваги. Високий загальнокультурний рівень грецьких полісів у значній мірі варто приписати театру, що організовував, що воспитивали й просвещали народні маси. Драматичні подання невіддільні від демократичних полісів, а демократію полісів неможливо собі представити без театральних подань, на які іноді збиралася чи ледве не половина міста. Поряд з театральними поданнями слід зазначити устраивавшиеся державою й приватними особами спортивні змагання, ігри, боротьбу, музичні, літературні й багато інших видів фізичного й духовного спорту. “Організувати рік у рік гри й жертвоприносини, – говорив в одному зі своїх виступів Перикл, – ми доставляли нашій душі можливість одержати різноманітний відпочинок від праць, так само як і благопристойністю домашньої обстановки – повсякденна насолода, що проганяє зневіру й тугу”. Укладач олігархічного трактату вважає любов афинян до театральних подань і свят одним із природних наслідків демократичного будуючи

Предметом театральних подань служили трагедії й комедії. З V в. до н. е. під час театрального подання ставилися звичайно три трагедії (трилогія), кожна з яких становила продовження попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей (єдність місця, часу й дії), які згодом були теоретично обгрунтовані Аристотелем і трималися аж до XVIII в. н. е. До трагічної трилогії приєднували ще сатиричну драму ( Драма – дія). Зміст і мотиви грецьких трагедій найвищою мірою різноманітні. В основу грецьких трагедій звичайно покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомеровского циклу, рідше користувалися яким-небудь історичним фактом

До історико-міфологічної основи трагедії приєднувалася маса всіляких релігійних, політичних і психологічних мотивів. Сюди входили: боротьба вільної волі людини проти сліпої долі, метаморфози долі, зіткнення соціального з індивідуальним, нескінченні зміни щастя й нещастя, гордість і приниження, любов до батьківщини й зрадництво, віра й безвір’я. Іноді в трагедії звучали цілком певні політичні мотиви

Всесвітньо-історичне значення грецької трагедії полягає в її дивному багатстві ідей і у філософській глибині трактуемих питань. До цього треба додати ще майстерність вірша, багатство й барвистість мови, нескінченна розмаїтість образів високої краси. Незважаючи на гадану архаїчність сюжету, грецька трагедія завжди насичена ідеями сучасності й повнні життя. Укладачі трагедій брали міфологічний або історичний сюжет і наповнювали його змістом сучасності, наближаючи його головним чином до масового глядача. Історія й сучасність у добутках, античних драматургів гармонічно сполучалися. В умінні сполучити історію із сучасністю, зробити Далеке близьк, зрозумілим і цікавим і складається значення грецької трагедії для світової культури

Розквіт грецької трагедії збігається з “золотим століттям” Перикла, з розквітом афінської демократії, і триває до кінця пелопонесской війни. Війна не тільки не послабила, але навіть ще більше збільшила пристрасть до театру. Філософ Платон говорить про “театрократии” як свій рід повальної хвороби, що охопила Афінську державу. Витрати на театральні подання, організацію свят і жертвоприносин досягли дуже великої суми й були обтяжні для державного бюджету. У самий розпал пелопонесской війни, після сицилійської катастрофи й олігархічного перевороту чотирьохсот афиняне издержали в 410/09 р. на пристрій панафиней колосальну суму в 5 талантів і 1 тисячу драхм. Витрати на театральні подання й свята частиною покривалися із засобів поліса, більша ж частина їх у вигляді літургій розподілялася між багатими громадянами (хорегия).

Із грецьких трагіків світову славу придбали три корифеї античної драми: Эсхил, Софокл і Эврипид. Старший з них Эсхил (525 – 456 р.), родом з Элевсина, головного центра таємничих і похмурих элевсинских містерій, був сучасником і безпосереднім учасником великих боїв греків за волю батьківщини. Эсхил у своєму світогляді з’єднав почуття й ідеї двох поколінь – демократичного “і аристократичного. Багато чого в демократичному ладі Афін було чужо Эсхилу, що й змусило його частину життя прожити поза Афінами, у Сицилії. По переказі, Эсхил написав сімдесят драм, з яких повністю дійшли до нас тільки “Орестейя”, що складається із трьох частин:

“Агамемнон”, 2) “Хоэфори” і 3) “Эвмениди”, і чотири інших трагедії: “Перси”, “Семеро проти Фив”, “Скований Прометей ” “Благаючі”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Грецька трагедія, сутність трагедії

Categories: Нові твори

Links