Господа ташкентці. Картини моралі (переказ)

Вся книга побудована на кордоні аналітичного, гротескового нарису і сатиричного оповідання. Так що ж це за креатура – ташкентець – і чого вона прагне? А жадає вона лише одного – “Жерти!”. У що б то не було, ціною чого б то не було. І Ташкент перетворюється на країну, населену вийшли з Росії, за непотрібністю, ташкентців. Ташкент знаходиться там, де б’ють по зубах і де має право переказ про Макара, телят не ганяє, тобто – скрізь. Ташкент існує і на батьківщині, і за границею, а істинний Ташкент – в моралі і серце людини. І хоча, з

одного боку, куди не плюнь, скрізь у нас ташкентці, з іншого – стати ташкентців не так вже й просто. У більшості випадків ташкентець – це дворянський син, освіта його класичне, причому випаровується воно негайно після залишення шкільної лави, що аж ніяк не заважає ташкентців бути зодчим і можливість, бо не боги горщики обпікали.

Тут особа оповідає переходить до свого особистого досвіду, згадує про своє вихованні в одному з військово-навчальних закладів. Основи освіти зводяться до наступного: в країні своїх плодів цивілізації немає, ми повинні їх тільки передавати, не задивляючись на те, що передаємо. Для виконання

цього благородної справи герой прямує звичайно ж до Петербурга, де потрапляє на прийом до П’єру Накатниковим, своєму колишніх однокашників, ледареві і йолоп, досягла ступенів відомих. Тут прояснюються основні принципи цивілізаційної діяльності: російська становий і російська віз, а головне – ташкентець отримує в казначействі гроші на казенні просвітницькі потреби; сідає в поїзд і… приходить у себе чи то в Тульській, чи то в Рязанській губернії – без грошей, без речей ; нічого не пам’ятає, крім одного: “я пив…”.

Ну що ж, тепер хоч свої, російські губернії цивілізувати б, якщо не вдається це зробити з закордонними. З цією метою на клич генерала: “Хлопці! з нами Бог! “- в літній Петербург, охоплений повінню (Петропавлівська фортеця, останній оплот, зірвалася з місця і вже відпливала), зібралися ташкентці-старателі.

Відбір придатних йшов по національно-віросповідними ознакою: чотириста російських, двісті німців з російськими душами, тридцять три інородця без душі і тридцять три католика, виправдалися тим, що ні в яку церкву не ходять. Починається ассенізаторской робітка: лякати стрижених дівчат на Невському проспекті, по ночах вриваються у квартири до Насильник, у яких водяться книги, папір і пера, та й живуть вони всі в цивільному шлюбі. Веселощі несподівано переривається, коли ташкентець помилково поре статського радника Перемолова.

Наступні екземпляри ташкентців автор характеризує як відносяться до підготовчого розряду. Так, у Ольги Сергіївни Персіяновой, цікавою вдови, упорхнувшей до Парижа, росте син Nіcolas, чиста “лялечка”, якого виховують тітонька і дядечко з метою зробити з нього благородної людини. Як переконується матінка, повернувшись додому і застав свою “лялечку” в уже більш-менш зрілому віці, мета з успіхом досягнута. Але повною мірою credo юного нащадка розгортається в маєтку перкалі, куди він приїжджає на літні канікули і де сходиться з сусідом, трохи старша за нього, Павлом Денісичем Мангушевим. Молодий ташкентець і з матінкою вже розгортає свої гасла і транспаранти: революцій не роблю, змов не складаю, в таємні товариства не вступаю, залиште на мою долю хоча б жінок! .. Нігілісти – це люди самі порожні і навіть негідники… ніде так спокійно не живеться, як в Росії, аби нічого не робити, і ніхто тебе не зачепить… У компанії ж матереющего ташкентців, що проповідує, що вони, поміщики, повинні залишатися на своєму посту, відточуються, за обідом і випивкою, за оглядом стайні, і інші формулювання: наші російські більш до польових робіт схильність відчувають, вони брудні, але за сохою – це чарівність… Але канікули закінчуються, де-не-як завершується і ненависна навчання, матінка купує екіпаж, меблі, влаштовує квартирку – “суще гніздечко”, звідки і лунає ташкентський грай, звернений до невідомого ворогу: “А тепер поборемося!..”< br />

І на сцену вилітає новий тип ташкентців з етикеткою “кат”. Персона ця – один із вихованців закритого навчального закладу для дітей з небагатих дворянських сімей, і дія розгортається в кінці 30-х рр.. “Катом” ж Хлинова прозвали тому, що, дізнавшись, що начальство збирається його відрахувати за небачену лінощі, він подав прохання про визначення його в кати куди завгодно на розсуд губернського правління. І правда, міра жорстокості і сили у цього нещасного тупоумних небачені. Товариші по навчанню його тремтять і змушені ділитися з ним провізією, вчителі ж, користуючись тим, що Хлинов сам тріпоче всякого начальства, знущаються над ним нещадно. Єдиний приятель Хлинова – Голопятов на прізвисько “Агашка”. Разом вони стоїчно переносять щотижневі прочуханки, разом проводять рекреації, то нещадно мутузять один одного, то ділячись досвідом, хто з дядьків як дере; то впадаючи в сумовите заціпеніння, то розпиваючи сивуху де-небудь у темному кутку. Рідні згадують про Хлинова тільки перед початком літніх канікул, тоді і забирають його в садибу, що стоїть посередині села Вавілова.

Крім батька і матері “Ката”, Петра Матвеича і Аріни Тимофіївни, там живуть ще два їх сина-підлітка, старий дідусь Матвій Ніканорич і братик Софрон Матвєїч. Сімейство підозрює, що дід десь ховає свої гроші, стежить за ним, та вистежити нічого не може. За Петром Матвеича тримається слава хвацького справника, але зі своїх рейдів-нальотів в будинок притягти він нічого не вміє. “Рви!” – Наставляє Хлинов-старий Хлинова-батька. “… Я свої обов’язки дуже знаю”, – відповідає на це Петро Матвєїч. “Кат” з радістю виїжджав з дому до навчального закладу: вже хай краще чужі тиранять, ніж свої. Але тепер він плекає одну надію – покінчити з ненависною навчанням і влаштуватися на військову службу. За таке вільнодумства і непослух татонько дере його як сидорову козу. Екзекуція вражає всіх домашніх. “Кат” прикидається, ніби й він засмучений; насправді ж з нього як з гуся вода. Повернувшись до навчального закладу, “Кат” дізнається, що “Агашку” опікун віддає в полк. Приятельства заради “Агашка” вирішує допомогти приятелеві. Разом вони бешкетують так, що через кілька тижнів їх виключають. Радісні і збуджені, вони підбадьорюють один одного: “Не пропадемо!”

Ташкентець з наступного нарису, по видимості, у всьому протилежний “Катові” і “Агашке”. Міша Нагорнов – пізній син статського радника Семена Прокоповича та його дружини Анни Михайлівни, з раннього дитинства і до свого вступу в самостійне життя завжди, у всьому і скрізь радував і втішав батьків, наставників, вчителів, товаришів. Чим більше виростав Міша, тим гречний і тямущий він ставав. У ранньому дитинстві побожний, у школі завжди перший учень – і не чому-небудь, а просто для нього це було радісно і природно. Судова реформа за часом збіглася з останніми роками навчання Михайла Нагорнова. Молоді люди розважаються тим, що представляють судове засідання з присяжними, прокурором, адвокатом, суддями. Нагірного так і тягне піти по адвокатської доріжці, грошової, блискучою, артистичної, хоча він розуміє, що солідніше, та і благонадійні, з державної точки зору, прокурорська кар’єра. До того ж і батько категорично вимагає, щоб син став державним обвинувачем. Легкість і доступність кар’єри, рясний і ситний куш – все це отуманівает голови ще не довчившись ташкентців. Рубль, що виглядає з кишені наївного простака, заважає їм спати. Нарешті зданий останній іспит; майбутні адвокати і прокурори, які засвоїли уроки демагогії та безпринципності (аби тільки урвати свій жирний шматок), розсипаються по стогнам Петербурга.

Герой останнього життєпису, Порфіша Велентьев, – ташкентець найчистішої води, вся логіка його виховання та освіти підводить його до вчиненого вмінню з повітря карбувати монету – він виступає автором проекту, названого так: “Про надання колезькому раднику Порфирію Менандрову Велентьеву в товаристві з вільманстрандскім першорядні купцем Василем Воніфатьева Поротоуховим в безмитну двадцятирічну експлуатацію всіх належних казні лісів для неодмінного оних, протягом двадцяти років, винищення “. Батько Порфирія, Менандр, здобув блискучу духовну освіту, але пішов не на священика, а вихователем в сім’ю князя Оболдуй-Щетина-Ферлакур. Завдяки княгині обтесав, а пізніше отримав досить вигідне місце чиновника, оподатковуються гуральні. Одружився з троюрідною племінниці княгині із занепалого грузино-осетинського роду князів Крікулідзевих. І до, і після одруження Ніна Іракліївна займалася спекуляцією на купівлі-продажу селян, віддачі їх у солдати, продажу рекрутських квитанцій, покупці на звезення душ. Але головними вчителями Порфіші Велентьева у набутті нажівательних навичок стали уявні мамині родичі, Азамат і Азамат Тамерланцеви. Вони так угвинчуються в ужиток дому, сім’ї, що ніякої мітлою їх потім вимести неможливо. Слуги їх шанують за своїх, Порфіше вони показують фокуси з появою-зникненням монеток, дитячий слабкий відгомін їх картярського шулерську заробітку. Інше потрясіння молодого Велентьева – уроки політекономії, які він отримує в своєму навчальному закладі. Все це змушує його дивитися з презирством і зверхньо на наївні, по новітніх часів, зусилля батьків. І вже Менандр Семенович Велентьев чує у сина, з його наївними способами накопичення багатств, реформатора, який старий храм зруйнує, новий не зведе і зникне.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Господа ташкентці. Картини моралі (переказ)

Categories: Шкільні твори

Links