Гірка доля покоління в ліриці Лермонтова

11 вересня 1842 Герцен записує у своєму “Щоденнику”: “Чи зрозуміють, оцінять прийдешні люди весь жах, всю трагічну сторону нашого існування, – а тим часом наші страждання – нирка, з якої розвинеться їх щастя. Чи зрозуміють вони, від чого ми ледарі, чому шукаємо всяких насолод, п’ємо вино тощо? Чому руки не піднімаються на велику працю? Чому в хвилину захвату не забуваємо туги? .. О, нехай вони зупиняться з думкою під камінням, під якими ми засинаємо, ми заслужили їх смуток… ” Дійсно, час написання вірша – одне з найбільш похмурих

в історії Росії. Після поразки декабристів стає неможливою практично будь-яка діяльність. У зв’язку з цим у людей з’являється прагнення замкнутися в собі, піти від життя в світ дум. Вірш Лермонтова – не погляд на покоління з боку, а одкровення людини, що належить поколінню: “Я жити хочу, щоб мислити й страждати…”,” Я знав лише думи влада – одну, але полум’яну пристрасть… ” “Дума” – гірка поетична сповідь, щиросердна і сумна. Композиція вірша підпорядкована авторського задуму: у першому чотиривірші висловлюється загальне судження про покоління 30-х років, яке живе без активної дії

і не вірить в його користь: Сумно я дивлюся на наше покоління!

Його майбутнє – чи порожньо, чи темно… У цьому вірші поет розмірковує про долю свого покоління. Виросло в умовах похмурої реакції, воно відійшло від участі в суспільно-політичному житті. З гіркотою поет зауважує, що воно виявляє ганебне малодушність перед небезпекою, що його не турбують питання добра і зла. Він говорить, що нащадки не простять їм бездіяльності: І прах наш, з строгістю судді і громадянина, Нащадок образить презирливим віршем… Ми бачимо відкрите й нещадне заперечення навколишнього світу, яке звернено і на всіх, і у внутрішній світ душі. Лермонтова засмучує те, що багато його сучасників живуть “помилками батьків і пізнім їхнім розумом”. Він говорить про декабристів, які змирилися, припинили боротьбу. З тривожної болем говорить про те, що у його сучасників – освічених людей – немає ні сильних почуттів, ні міцних уподобань, ні переконань: І ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові…

Морально спустошені, втратили цілісність світогляду, сучасники поета не здатні ні на подвиг, ні на працю. І закінчується вірш убивчим висновком, який підготовлений усім ходом міркувань: Натовпом похмуро і незабаром забутою Над світом ми пройдемо без шуму й сліду, не кинули століть ні думки плодовитого, Ні генієм розпочатого праці. І прах наш, з строгістю судді і громадянина, Нащадок образить презирливим віршем, Насмішкою гірким обманутого сина Над промотавший батьком. Яка іронія звучить у словах! Ми шкода бережемо в грудях залишок почуття… Ми висушили розум наукою безплідною… До добра і зла слухняно байдужими… “Дума” – це сатира і елегія. Поет говорить від імені тієї інтелігенції, яка не хотіла миритися з дійсністю, але і зробити нічого не могла.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гірка доля покоління в ліриці Лермонтова

Categories: Твори з української літератури

Links