Гіпербола і гротеск Едгара По

Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих “рози-грашів”. Один з них увійшов в аннали ньюйоркської преси. Оповідання “Історія з повітряною кулею” було надруковане в газеті “Сан” там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавства) важко собі навіть

уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жадаючи нових звісток. В іншій містифікації – оповіданні “Фон Кемпелен та його відкриття” серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. “Американські романтики… відчували безмежну схильність надавати жит-тєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам… Едгар По був першим, кому спало на думку “досягти цього, використовуючи наукові принципи” (Ю. Ковальов).

Як

гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється у автора “Історії з повітряною кулею” на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні “Як писати Блеквудську статтю” або в його продовженні “Трагічне становище”. Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір “геніальної письменниці” Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора “Блеквуда”, підозріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як “Лігейя”, “Чорт на дзвіниці” або “Провалля і маятник”.

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічній містифікації.

Психологізм – одна з найхарактерніших властивостей прози По. ЙОТО романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому такі цікаві тонко нюансовані описи їхніх переживань, часто парадоксальні переходи з одного психічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими нюансами думки та емоцій. В оповіданні “Провалля і маятник” він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В “Барильці амонтільядо” або “Чорному коті” втілює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж “Чорному коті”, “Вільямі Вілсоні”, “Серце вказало” і деяких інших оповіданнях автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства.

Є у нього й аналіз всепереможного почуття кохання, яке розчиняє волю й особистість закоханого у волі коханої, є оповідання, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину (“Вільям Вілсон”, “Людина натовпу”) – ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні письменники – від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора “Нотаток бежевільного”, “Носа”, “Портрета” тощо. Едгара По приваблювали психологічні парадокси, не вмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку “Чортик суперечності” про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. У нашому столітті психологічна проза досягла надзвичайного розвою і можна стверджувати, що письменники різних напрямів – від реалістів до екзистенціалістів – могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.

Серед тем, найхарактерніших для творчості По, загалом тематично напрочуд розмаїтої, чільне місце посідає тема смерті. Смерть природна і насильницька V виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невилікованої хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем (як і Гоголь, він боявся, щоб з ним таке не трапилося). Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про “тваринний магнетизм”, гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами – і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними, і не в останню чергу попитом публіки на все незвичне, сенсаційне, як-от вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм.

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика і меланхоліка По. До уявлення про смерть як “всього лиш болісне перетворення” не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що “наше теперішнє втілення минуще, принагідне, тимчасове. А майбутнє – досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося” (“Месмеричне одкровення”). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про “жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять” (“Тінь”) або про те, що “…нематеріальності не існує. Це просто слова. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями”. Ця думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії. (“Месмеричне одкровення”). Як би наївно з наукової точки зору не звучали деякі міркування По, в наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що близьке пошукам багатьох сучасних учених. Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування По мають наукове підгрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла й душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями – теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося не раз. Наведемо хоча б цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: “Той факт, що По жив у першій половині XIX століття, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час”.

Фантазія Едгара По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підгрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітительства XVIII століття, а з іншого – до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає його своєрідність серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того добре грав у шахи (писав про цю гру, займався теорією ігор, знав принципи дешифровки, про що свідчить не лише оповідання “Золотий жук”, а й спеціальна стаття “Криптографія”). Ставши одним з найвпливовіших засновників наукової фантастики, автор “Незвичайної пригоди Ганса Пфааля” на відміну від фантастів-попередників наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне передбачення майбутнього, як наприклад в “Розмові Іра і Харміони”. В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гіпербола і гротеск Едгара По

Categories: Твори з української літератури

Links