Герой “сцен із сільського життя” А. П. Чехова “Дядько Ваня”

Іван Петрович Войницкий, “витончена, культурна людина”. Колись заради сестри, нині покійної, Дядько Ваня відмовився від своєї частки спадщини, потім на зароблені важкою одноманітною працею засобу викупила маєток, розплатився з боргами й все своє подальше життя присвятив служінню чоловікові сестри – світилу науки, професорові Серебрякову.

З виходом професора у відставку й приїздом його в Село життя Д. В. “вибилася з колії”. Для нього наступила пора гірких відкриттів: “Людина рівно двадцять п’ять років читає й пише про

мистецтво, рівно нічого не розуміючи в мистецтві”. Д. В. виявив, що ідея жертовного життя в ім’я науки, на благо створеного їм кумира виявилася помилковою: професор – “ніщо”, “мильна булька”. Д. В. ночі не спить “з досади, від злості, що так нерозумно проворонив час”. Він терзається думкою, що його життя “загублена безповоротно, минуле нерозумно витрачене на дрібниці, а сьогодення жахливо по своїй безглуздості”. Досада й роздратування Дядько Ваня знаходять вихід у ненависті до професора. Це почуття ворожості підсилює спаленіла любов до його молодої дружини – Олені Андріївні, утвореній,
витонченій жінці з “русалочьей кров’ю”. Неприязно озивається Д. В. про колишній кумир, не бентежачись присутністю Олени Андріївни. Одноманітно переслідує він її розмовами про свою любов. Злиться на “стару галку maman”, як і раніше осліплену блиском професорського імені

Думка про невірно прожите життя стає настирливою ідеєю Д. В. і провокує нервовий зрив. Почувши про рішення Серебрякова продати маєток, Дядько Ваня в осліпленні ненависті обвинувачує його: “Ти погубив моє життя… По твоїй милості я винищив, знищив кращі роки свого життя! Ти мій лютий ворог!” Д. В. з жахом відкриває для себе, що Серебряков не мав мети “морочити” його й тим більше “губити” його життя. У ньому не було й ні “погано спрямованої волі” (А. П. Скафтимов), а є тільки приголомшлива щиросердечна глухота, що дозволяла йому довгі роки приймати жертовне служіння Д. В. як належне, без усякого почуття подяки. Цим Д. В. ображений найбільше: його особистість “закреслена” професором, віднесена до “деталей”, про які він ще не подумав, становлячи проект продажу маєтку. Розпач Д. В. перевищує його щиросердечні сили: “Пропало життя! Я талановитий, розумний, сміливий… Якби я жив нормально, то з мене міг би вийти Шопенгауэр, Достоєвський… Я зарапортувався! Я з розуму сходжу…” Напруга розряджається пострілом у професора Серебрякова, що супроводжується дурною реплікою “Бац!”.

З гіркотою й почуттям сорому згадує про це пізніше Д. В.: “Розіграти такого дурня: стріляти два рази й жодного разу не потрапити!” Безглуздо, сміховинно закінчуються й спроби знайти винного в ложно прожитому житті, і самогубство, що не відбулося, і не запізніла любов, що вийшла

Професор із дружиною їдуть. Дядько Ваня дотримуючись угод домашніх, покірно прощається з ним: “Ти будеш акуратно одержувати те ж, що одержував і раніше. Усе буде по-старому”. Він разом з улюбленою племінницею Сонею сідає за роботу й, клацаючи на рахунках, безрадісно підраховує: “И старого боргу залишилося два сімдесят п’ять… Масла пісного 20 фунтів… гречаної крупи…” Дріб’язковість підсумків підкреслює незначність змісту триваючого життя Д. В.- життя, не одухотвореною ніякою великою ідеєю, але – на відміну від колишнього років – уже позбавленої всякого помилкового самообдурення

Астров, найближчий друг Д. В., визначає їхнє положення – двох єдине пороти-

Дочних, інтелігентних людей у всьому повіті – як “безнадійне”. Втішлива філософія Соні про “небо в алмазах” і відпочинку в загробному житті не може зм’якшити ваги життя й щиросердечного болю Д. В.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Герой “сцен із сільського життя” А. П. Чехова “Дядько Ваня”