Герой і автор у романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Як він, відставши від суєти,

З ним подружився я в той час.

Мені подобалися його риси,

Мріям мимовільна відданість,

Ненаслідувальна чудність

И різкий охолоджений розум, –

– так розповідає А. С. Пушкін про своє знайомство з Євгенієм Онєгіним, героєм роману, перетвореним у живу людину силою поетичного таланта автора.

У першому розділі твору Пушкін дивиться на Онєгіна з боку зі співчуттям і в той же час із великою часткою іронії. У читача першого розділу немає підстав ототожнювати героя з автором. Очевидні розходження

в їхньому світогляді, смаках, колі інтересів. Образ автора найбільше яскраво вимальовується в ліричних відступах і в окремих зауваженнях про мистецтво, про природу й про поетичну творчість. Як сказав В. Г. Бєлінський, “особистість поета… скрізь є… по перевазі артистическою”. Онєгін же цікавиться в основному соціально-економічними питаннями:

Високої пристрасті не маючи

Для звуків життя не щадити,

Не міг він ямба від хорея,

Як ми не билися, відрізнити.

Сварив Гомера, Феокрита;

Зате читав Адама Смита

И був глибокий економ…

Герой і автор являють собою дві сторони того

самого явища: незадоволеності суспільством, відірваності від нього, так звані чудності. Напрямок Онєгіна – практичне, розум його різкий і холодний. Жагуча натура Пушкіна шукає порятунку в прекрасному. Героя й автора поєднує те, що обоє вони – мислячі люди, що виділяються з “черні світської”.

У першому розділі роману відношення Пушкіна до Онєгіна злегка глумливо, і герой ще не сприймається нами як фігура трагічна. Але вже на початку роману є чимало моментів, де автор розділяє онегинскую точку зору, говорить одночасно від власної особи й від імені героя:

И знову, відданий неробству,

Нудячись щиросердечною порожнечею,

Сів він – з похвальною метою

Собі привласнити розум чужої.

Загоном книг уставив полицю,

Читав, читав – а все безглуздо:

Там нудьга, там обман иль марення;

У тім совісті, у тім змісту немає;

На всіх різні вериги;

И застаріла старовина,

И старим марить новизна…

Пушкіну близький вдумливий, критичний погляд Онєгіна на літературу й на життя в цілому. Високі вимоги, пропоновані героєм роману до всьому й всім, – ознака глибокого, небайдужого розуму. Саме це зближає Онєгіна з Пушкіним.

Крім того, герой страждає, “нудячись щиросердечною порожнечею”. Скільки людей в оточенні Пушкіна й Онєгіна або не усвідомлюють своєї щиросердечної порожнечі, або зовсім не мучаються нею. Мислячі особистості викликають на себе ненависть посредственностей.

…Обох очікувала злість

Сліпої Фортуни й людей, –

Зауважує про себе й свого героя Пушкін на початку роману.

Отже, в “Євгенію Онєгіні” перед нами з’являються два зовсім різних, але близьких за духом і положенням у суспільстві людини, автор і герой.

Роман писався більше семи років. За цей час значно змінилася особистість Пушкіна: його погляд на історію, суспільство й людину став більше зрілим і глибоким. До моменту завершення роботи над “Євгенієм Онєгіним” у Творчості Пушкіна наступив період історичних і філософських узагальнень. Твереза оцінка ситуації в Росії другої чверті XIX століття привело до посилення трагічних мотивів у добутках поета. Зі змінами у світогляді Пушкіна мінявся і його погляд на Євгенія Онєгіна.

Головне відносно автора до героя залишалася колишнім: повага до “ненаслідувальної чудності” Онєгіна. Однак з кожною главою роману Пушкін всі частіше говорить про свого героя не тільки серйозно, але й з жалем, з болем. “Молодий джигун” першого розділу перетворюється в “невиправленого дивака”.

Уже в третьому розділі роману Пушкін зі співчуттям пише про Онєгіна:

…Він у першій юності своєї

Був жертвою бурхливих оман

И неприборканих страстей,

Звичкою життя розпещений,

Одним на час зачарований,

Розчарований іншим;

Желаньем повільно млоїмо,

Млоїмо й вітряним успіхом,

Слухаючи в шумі й у тиші

Роптанье вічне душі,

Позіхання придушуючи сміхом,

От так убив він вісім років,

Утратя життя кращий колір.

У бажанні зрозуміти героя, проникнути в його внутрішній мир проявляється гуманізм автора, про яке говорив В. Г. Бєлінський у статтях про “Євгенія Онєгіні”. Не раз захищаючи героя від осудження юрби, Пушкін пише про те, що не можна засуджувати людини, не зрозумівши його. Він підкреслює в Онєгіні “роптанье вічне душі”, тобто вважає його натурою суперечливої й страждаючої. Такий і сам Пушкін. У ліричних відступах роману звучить те пристрасть, то розчарування, то ніжність, то холодне презирство, то віра в Майбутнє, то песимізм.

Пушкін виступає на захист Онєгіна саме тоді, коли герой робить учинки, що викликають невдоволення й навіть збурювання багатьох читачів. Передчуваючи, що Онєгіна засудять за холодну одповідь Тетяні, Пушкін пише:

Ви погодитеся, мій читач,

Що дуже мило надійшов

Із сумною Таней наш приятель;

Не в перший раз він отут виявив

Душі пряма шляхетність…

Автор вимагає, щоб на цього “дивну людину” глянули не предвзято, а із жвавим інтересом, зі співчуттям. Розуміння було необхідно й самому поетові. Самітність звучить у тих строфах роману, які були написані Пушкіним у Михайлівська посиланні:

Але я плоди моїх мріянь

И гармонійних витівок

Читаю тільки старій няньці,

Подрузі юності моєї,

И після ситного обіду

До мене сусіда, що заблукав,

Піймавши неждано за полу,

Душу трагедією в куті…

Онєгін і Пушкін знову виявляються в подібному положенні: вони не зрозумілі людьми, самотні.

Міркуючи про причини того, що Онєгін прийняв виклик Ленского на дуель, автор знов-таки виправдує свого героя, цього разу шляхом узагальнення:

И от суспільне мненье!

Пружина честі, наш кумир!..

Поет призиває читача глянути на себе самого, перед тим як судити Онєгіна. Здатність чесно оцінити своє поводження – властивість неабияких натур. Їм володіє як сам Пушкін, так і Онєгін. У цьому вони теж піднімаються над “черню світської”.

Після опису дуелі Пушкін заявляє:

…я сердечно

Люблю героя мого…

Це ще раз підтверджує й те, що Пушкін виправдує Онєгіна, і те, що неможливо ототожнити автора й героя навіть там, де багато в чому зближаються їхні долі, настрої, відносини з навколишнім світом.

Далі треба ліричний відступ про зміну характеру творчості Пушкіна, що закінчується звертанням до натхнення:

Не дай охолонути душі поета,

Озлобитися, зачерствіти,

И нарешті скам’яніти

У мертвущому упоенье світла…

Видимо, не випадково думка про духовну смерть виникає в Пушкіна саме після оповідання про дуель. Звичайно, душу Онєгіна ще не скам’яніла, але вбивство Ленского зроблене людиною із запеклим і черствим серцем. Не винячи в цьому свого героя, Пушкіна знаходить причину в “мертвущому упоенье світла”.

З’являється глибоке, принципове розходження між автором і героєм: душу Онєгіна стала холодної, особистість Пушкіна залишається “прекрасною й гуманною”, як помітив В. Г. Бєлінський.

Але страшна доля духовної загибелі мине Онєгіна. “Їм опанувало занепокоєння”, – говорить Пушкін. У восьмому розділі роману Онєгін знову є у світлі. Він далекий суспільству, у якому немає місця живої критичної думки, і воно далеко й вороже йому.

…Посередність одна

Нам по плечу й не дивна, –

Пише Пушкіна, Це його власний біль самітності, незадоволеності, прагнення до недосяжних ідеалів.

В образі Євгенія Онєгіна втілився погляд Пушкіна на мислячу особистість 20-х років XIX століття. Була поставлена проблема відсутності гідного поля діяльності для неабияких характерів, що знайшла своє продовження в російській літературі 30- 50-х років. При цьому в міркуваннях про Онєгіна постійно є присутнім особистість автора, що оцінює свого героя з позицій історичних і гуманних. “Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали”, – сказав В. Г. Бєлінський про автора “Євгенія Онєгіна”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Герой і автор у романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”