Георгій Леонідзе Маленький надгробок у Патардзеулі

Георгій Леонідзе
Маленький надгробок у Патардзеулі
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
1
Нехай би століття для мене минули,-
Не вгаснути тузі, не втихнуть журбі.
Маленький надгробок у Патардзеулі1 ,
Велику скорботу таїть він в собі!
Горбок невисокий… Місцевість убога…
Шипшина. Піски. Чагарі перелісь…
З ким чвари почати? Питатися в кого?
Тут неньчина хустка лежала колись,
Тут мати гукала на мене з одчаю,
Коли я суниці

збирав на лану…
Тепер же я марно тут матір шукаю,
Матусю мою, мов дитинства весну,
Але не знайду її більш, не сягну,
Як давню весну – не знайду, не сягну.
Язик мій замовк… Раптом голос я чую,
Клич рідної хати і рідних багать.
Ні, неньчиних срібних сивин не змалюю,
Сивин отієї, що вчила співать…
2
Ти завше всміхалась, привітна і мила,
І чиста, як перший злетілий сніжок.
Ти зливою рідного слова скропила
Мене, що матусиних слухав казок.
Минувшина Картлі, і мова грузина,
І правда народна, і благо земне,
І все, чим жила і живилась дитина,
Всього пильнувала і вчила мене.

/> І в день, коли творчості радісні крила
Уперше торкнулися серця мого,
Ти з юного вірша мойого раділа
І пестила вкупі з Важею його.
Ти серцем солодким своїм надихаєш,
Твоя похвала мені сил додає,
Ти свіжістю тисячі весен зміцняєш,
Окрилюєш серце співуче моє!
3
Лікарня… Вже серед твоєї дороги
Спинилася смерть і путі розсікла…
Пече тебе… Просиш водиці хоч трохи
З питомого звіданого джерела…
Але джерело оте висохло нині.
Не треба про нього казати нам, ні!..
Слова твої, вимовлені в маячінні,
Вчуваються й досі, кохана, мені:
– Настала хвилина розлуки, мій сину,
А я уже жду на блаженні часи,
Коли знов до тебе нечутно прилину,
Мов промінь зорі, мов краплина роси,
Десь там, на горбку… де струмочок по схилу.
Побіля сусідів… та й прадідів теж…
Під віттям шипшини зготуєш могилу,
Могилу, в яку ти мене покладеш.
Я бачу: з господи виносять вже люди
На спомин душі хліб святий і вино…
Хай, сину, у нас по-інакшому буде –
Не плачте,- співайте… так ліпше воно…
…Маленьке, мов кетяг сухий винограду,
Зіщулилось втомлене тіло твоє.
Так сніг сповиває намореність саду,
Як смерть над тобою покровом встає…
“Яка вона добра була! –
всі сусіди
Говорять, зітерши сльозу крадькома.-
Хто сіяв добро,- той не згине без сліду,
Такого і смерть не здолає сама”.
Ти вперше в житті, склавши руки, спочила.
Засохла городина…
Тоне2 схолов…
Чому згасло вогнище?
Нумо, до діла!
Гостей почастуєш по-нашому знов!..
О ні… Не одежа, гаптована дбало,
Тебе огортає, а зжовкла трава.
Тонкого туману хистке покривало,-
Воно, як лічакі3, тебе сповива.
4
Надгробник, торканнями місяця стертий,
Як місяць, пильнує мене в вишині.
Указує шлях непохибний, упертий
Цей камінь своїми очима мені.
Ти стежиш, матусю, за путтю моєю,
Як віршем слугую народові я.
Хай вкриється серце моє порохнею,
Якщо я зганьблю материнське ім’я!
У вірші моєму, в роботі, в сяганні
Твого молока кожна крапля кипить.
Отак, як робила і ти до остання,
Я хочу свій труд до кінця доробить.
Я вдачу твою добре знаю,- й хвилини
Без діла пробути не згодишся ти.
Клянусь, що ти стала серпанком хмарини,
Щоб висохле поле зросить з висоти!..
Квітневого дня, жалібного й сумного,
Коли ми несли материнську труну,
Пішов несподівано сніг,- і дороги
Вгорнулися в білу вогку пелену.
Посуху безсніжна зима віщувала,
Тому снігопад так порадував всіх:
“Вона,- хай раює! – сніжок нам послала!
Небіжчиця подарувала нам сніг!”
Сніжок, що упав на уста похололі,
Розтанув отак, як розтанула ти.
Від нас ти ішла, а натомість поволі
Весна наближалась буяти й цвісти.
Ридали жінки біля смертного ложа,
І серце терзалось риданням жінок.
Коли відпочить воно, змучене, зможе?
Де сплетений мною прощальний вінок?
5
Ішов за труною, і горе велике
Хитало мене, обтяжало мене.
Куди ж ти від нас віддалилась навіки?
Чи сховище маєш якесь неземне,
Чи скрилась за неба склепіння скляне?
О ні!
Ти – в привітності рідного двору,
В гойданні акації, в шумі гілляк,
У сполохах вогнища, в квітах узору,
Ти – скрізь, де життя свій поставило знак.
Ти – в праці щоденній,
в роботі невпинній
Збирання плодів чи в’язання панчох,
В народженні весен,
в струмків дзюркотінні,
В прикметах живого життя багатьох.
І ось біля столу писемного в мене
Хіба це не ти до світанку сидиш,
Підказуєш пісню чи слово натхненне,
Щоб вірш мій звучав і вірніш, і стрункіш?
Ти з нами гордишся Вітчизни красою,
Бажаєш могуття і розквіту їй.
Хто я? Випромінений, мати, тобою,
Великого сонця промінчик малий.
Я зміг тільки відблиск од нього впіймати,
Вловив тільки іскру одну вогневу.
“Чи твій виноградник здолію зібрати?” –
Тебе я питатиму, доки живу.
6
Між пишних троянд ти прокинешся в пісні,
Пройшовши по встеленій терням путі.
Трудом ти поклялась на вірність Вітчизні,
І сивим волоссям, і слізьми в житті.
Хто ймення твоє прирече до загину?
Ти – Грузії совість, безсмертя її!
Твоєю любов’ю любім Батьківщину –
І їй не страшні хижаки й палії.
Ні, смерть, ти отут не чатуй в караулі,
Іди, бо твоїй ми не вірим клятьбі…
Маленький надгробок у Патардзеулі,-
Велику скорботу таїть він в собі…
1957

1 Патардзеулі – село в Кахетії, де був
Родовий дім поета.
2 Тоне – піч, в якій випікають хліб.
3 Лічакі – жіночий головний убор, покривало.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Георгій Леонідзе Маленький надгробок у Патардзеулі

Categories: Твори з української літератури

Links