Еволюція образу Раскольнікова (за романом Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)

Читати Достоєвського надзвичайно складно, і з першого разу багато чого не розумієш, особливо, що стосується Раскольнікова. Утім, цей образ саме й був створений для того, аби спонукати до роздумів набагато глибших, аніж тільки виявлення причин, з яких Родіон Раскольніков, герой роману Федора Михайловича Достоєвського “Злочин і кара”, вчинив вбивство.

Доки Раскольніков не зустрівся із Сонею, усе його дивне життя можна вважати безперервним самогубством. Причому шлях до нього ускладнений ще й ви­гаданою Родіоном теорією “двох розрядів”,

яка вже, по суті, і є злочином.

Теорія Раскольнікова була заснована на нерівності людей, обраності (а саме таким він вважав себе) одних і приниженні інших. Раскольніков вважав, що пе­ресічні люди (а їх більшість) зобов’язані жити за загальними законами, а люди незвичайні (ідеалом він вважав Наполеона) народжені для того, щоб керувати пересічними людьми. Такі мають право на все. Але ж як довести свою обраність? І Раскольніков вирішує випробувати свої сили, скоївши злочин. Ретельно підго­тувавшись, Родіон вбиває стару, а крім того, й безвинну Лисавету, що випадко­во опинилася поруч. Відтворена автором картина

цілком підтверджує, що один злочин тягне за собою інший, а прояв нелюдськості в окремому випадку переростає в антилюдяність загальну.

Достоєвський з надзвичайною майстерністю розкриває душевний світ свого героя. Він показує муки совісті, страх, який переслідує його, усвідомлення ним своєї моральної загибелі, безглуздості скоєного. Письменник-психолог до дріб­ниць простежує всі етапи страшної внутрішньої драми героя, передаючи його найпотаємніші думки й порухи душі.

Раскольнікова гнітить не стільки страх перед викриттям, скільки сором пе­ред собою за цей страх. Прорахувавши все, крім самого себе, Раскольніков так і не зміг “переступити” моральний закон, що жив у ньому. Докори сумління стають для нього подвійною трагедією, бо герой розуміє, що “убив не стару, а ли­ше принцип, вбив себе”. Адже за його ж власного теорією, “володар долі” не став би страждати після “цілком справедливого, необхідного” вбивства, а значить, Раскольніков “не мав права вбивати”, отже, він “така ж воша, як і всі” і йому ні­коли не вдасться реалізувати свої грандіозні задуми.

Герой починає зневажати людей – “тремтливих тварюк” – з їхніми дрібни­ми, нікчемними турботами, жалюгідними вадами і слабкостями. При цьому, відчуваючи в глибині душі, що вчинив гріх, розуміючи, що є злочинцем, Раскольні­ков “ніби ножицями відрізає себе від інших”. Він більше не може перебувати поряд із матір’ю, Дунею, Разуміхіним, просить залишити його і забути назавжди, ніби він мертвий. Цікаво, що добровільним усамітненням Раскольніков уже спрос­товує справедливість своєї теорії. Можна сказати, що з цього розпочинається ду­ховне очищення героя. Помилка Раскольнікова не стільки в тому, що він нехтує моральністю, а в тому, що він – одинак, що ставить себе поза добром. Він відмі­няє закон не в ім’я людства, а тому, що вважає себе над людством.

Саме через це героєві ні з ким розділити тягар його страждань і сумнівів, і тіль­ки Соня, втілення моральності і вищої правди, виявилася здатною зрозуміти тра­гедію Раскольнікова. Вона побачила в ньому не злочинця, а мученика, грішника, що заплутався, який злочином своїм вчинив зло проти самого себе, намагаючись вбити в душі совість, доброту, те, що дано Богом. Саме Соня вказує Раскольніко­ву шлях до порятунку: “страждання прийняти і спокутувати себе ним”, тобто по­каятися і зізнатися в скоєному. Достоєвський, напевне, чудово розумів, що-така людина, як Раскольніков, не визнає ані авторського суду, ані юридичного, ані су­ду своєї совісті. Лише єдиний суд визнає він над собою – “вищий”, суд Сонечки.

У сцені, де сам вбивця перераховує і, зрештою, відкидає всі мотиви злочину, з особливою силою зіткнулася теорія Раскольнікова з правдою Соні, що заперечує право людини на вбивство. Раскольніков називає Соні безліч причин, які штовхнули на вбивство: “хотів Наполеоном зробитися”, допомогти матері і се­стрі; посилається на божевілля, яке довело його до злочину; говорить про бунт проти всіх, про утвердження своєї особистості (“воша я чи людина?”). Але всі ці розумні, як йому здавалося, аргументи, несподівано втрачають свою логічність. Намагаючись виправдатися перед дівчиною: “Я ж тільки вошу вбив, Соню, бридку, злісну…”, Раскольніков чує у відповідь сповнене подиву питання: “Це люди­на воша?” Якщо раніше він вірив у свою теорію і не знаходив ніяких заперечень проти подібних заходів, то тепер, перед правдою Соні, вона розсипається на порох. Раскольніков починає відчувати безглуздість свого жахливого експерименту.

Чуйна, добра, покірна Соня, яка піклується завжди про інших і вважає кожну людину Божою істотою, зовсім не звинувачує Раскольнікова. Мені здається, вона взагалі не здатна нікого звинуватити, вона жаліє його, розуміючи, наскільки Ро­діон нещасний: “Немає, немає нещасливішого за тебе нікого тепер у цілому світі”.

Вона його любить, безмежно, віддано. “Я куди завгодно за тобою піду”, – гово­рить Соня і виконує свою обіцянку, супроводжуючи Раскольнікова на каторгу. “Їх воскресила любов: серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого”. Соня врятувала Раскольнікова. Але ж він сам йшов назустріч цьому порятунку, він покараний і врятований своєю особистою невтраченою людяністю.

На мою думку, Достоєвський так само був переконаний у непоєднуваності совісті і злочину, як Пушкін – у непоєднуваності генія та злодійства. І щоб довести це, своїм героєм Достоєвський обрав людину з розколотою свідомістю й серцем, людину, що в будь-який спосіб прагнула подолати цей розкол і стати цілісною.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Еволюція образу Раскольнікова (за романом Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)

Categories: Твори на вільні теми

Links