Етель Ліліан Войніч Овід
Етель Ліліан Войнич
Овід
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Артур сидів у бібліотеці духовної семінарії в Пізі і переглядав купу рукописних проповідей. Був гарячий червневий вечір. Вікна стояли розчинені навстіж, віконниці були напівприхилені. Отець ректор, канонік2 Монтанеллі, відірвався на хвилину од писання і з любов’ю поглянув на схилену над паперами чорняву голову.
– Що, не можеш знайти, саrino3? Ну, не треба,
Я напишу заново. Мабуть, ця сторінка десь загуби
Лась, і я тільки даремно забрав у тебе стільки часу.
Голос у
– Ні, padre4, я мушу знайти. Я певен, що ви
Поклали її тут. А заново ви ніколи не напишете так
Само.
Монтанеллі знов узявся до роботи. За вікном лінив гудів сонний хрущ, по вулиці лунав протяжни сумовитий крик продавця фруктів: “Суниці! Суниці!”
1 П і з а – місто в Тоскані, один із найбільших центрів італійсько культури.
2 Канонік – старший
3 Саrino – любий.
4 Padre – отче.
– “Про зцілення прокаженого” – ось вона!
Артур перейшов кімнату тим м’яким нечутним
Кроком, що завжди дратував його домашніх. В цьому невеличкому, тендітному хлопцеві, більше схожому на італійця шістнадцятого століття, ніж на юнака з буржуазної родини тридцятих років, від довгих вій і чутливого рота до маленьких рук і ніг – усе було занадто витончене, занадто ніжне. Коли Артур сидів спокійно, він скидався на гарненьку дівчин, переодягнену в хлоп’яче вбрання, але коли він рухався, його гнучкість і спритність нагадували приручену пантеру з захованими пазурами.
– Та невже? Що б я робив без тебе, Артуре?
У мене б завжди все пропадало. Ну, я вже більше не буду писати. Ходім у сад, я допоможу тобі розібратис у твоїй роботі.
Покажи, що ти там не зрозумів?
Вони вийшли в тихий, тінявий монастирський
Сад. Семінарія містилась у будинках старого домініканськог монастиря, і двісті років тому його квадратний двір мав охайний вигляд. Між рівненьким грядками росли акуратно підстрижені кущі розмарину й лаванди. Одягнені в біле монахи, що колись доглядали ці квіти, тепер лежали поховані й забуті, але запашні трави все ще цвіли в тихі літрі вечори, хоч ніхто вже не збирав їх на ліки. Дерен пробився в щілинах між плитами, і колодязь серед двору заріс папороттю. Троянди здичавіли, і їх довгі, поплутані стебла повзли через стежки; на грядках червоніли маки; висока наперстянка схилялась над переплутаною травою, а стара виноградна лоза, кину та напризволяще, звисала з гілок занедбаного кизиловог дерева, яке з сумовитою упертістю повільно похитувало ряснолистою головою.
В кутку височіла величезна магнолія, мов вежа з темно-зеленого листя, покроплена де-не-де молочно-білим цвітом. Коло дерева стояла грубо зроблена де’яна лавка. Монтанеллі сів на неї.
Артур вивчав філософію в університеті і, коли натрапля на важкі місця в книзі, звертався за пояснення до padre. Монтанеллі був для нього універсаль енциклопедією, хоч хлопець не вчився у нього в семінарії.
1 Домініканці – давній католицький чернечий орден.
– Ну, мабуть, я піду,- сказав Артур, коли трудне місце було роз’яснене.- Я вам не потрібний?
– Сьогодні я більше не працюватиму, але я хотів би ще посидіти з тобою, якщо в тебе є час. – Ну, звичайно!
Артур сперся об дерево і глянув крізь темну зелен на перші бліді зорі, що замерехтіли в глибині спокійного неба. Від матері, уродженки Корнуеллу, він унаслідував мрійні, таємничі очі, темно-сині з чорним віями. Монтанеллі відвернувся, щоб їх не ба.
– Ти якийсь стомлений, друже,- сказав він.
– Що ж робити…
У голосі Артура теж вчувалася втома, і Монтанелл зразу помітив це.
– Тобі не слід було так швидко повертатися до коледжу. Від безсонних ночей коло хворої ти вкрай знесилився. Шкода, що я не наполіг, щоб ти добре відпочив, перш ніж виїхати з Ліворно.
– Ні, padre, з цього нічого не вийшло б. Після смерті матері я не міг лишатися в цьому злощасному домі. Джулі довела б мене до божевілля.
Джулі була дружина його старшого зведеного брат і давній його ворог.
– Та я й не хотів би, щоб ти лишався з своїми родичам,- лагідно відповів Монтанеллі.- Я знаю, що для тебе це було б найгірше. Але чому ти не прийняв запросин твого приятеля-англіиця? Погостював би в нього з місяць, а тоді знову повернувся б до праці.
– Ні, padre, я не міг. Уоррени дуже щирі, добрі люди, але вони мене не розуміють. Вони жаліють мене,- я бачу це по їхніх обличчях. Вони пробувал б утішати мене, говорили б про матір… Джемма, звичайно, не така; навіть ще як ми були малі, вона завжди знала, чого не слід казати. Але інші… Та й не тільки це…
– А що, сину мій?
Артур зірвав кілька квіток наперстянки і нервово зім’яв їх.
– Я не можу жити в цьому місті,- сказав він, трох помовчавши.- Там крамниці, де вона купувала
Мені малому іграшки, набережна, по якій ми гуляли
Корнуелл – графство в Англії.
Вдвох, поки вона тяжко не захворіла. І так скрізь, куди Ç я не пішов. Кожна дівчина на базарі пропонує мені купити квіти – нащо вони мені тепер! І потім кладовище… Ні, мені треба було виїхати звідти, надт тяжко бачити все це.
Артур замовк, розриваючи на клаптики дзвіночки наперстянки. Запанувала довга, глибока тиша, і він глянув на padre, дивуючись, чому той нічого не відповіда.
Під магнолією вже темнішало, і все навколо здавалося тьмяним, невиразним. Проте надворі було ще досить ясно, щоб помітити мертву блідість на обличч Монтанеллі. Він сидів, понуривши голову, і міцно держався правою рукою за край лавки. Артур одвів очі в побожному здивуванні перед цією велико душею.
“Боже мій,- подумав він,- який же я нікчемний і егоїстичний проти нього. Якби моє горе було його власним, він не міг би відчути його глибше”.
Монтанеллі підвів голову і оглянувся навколо.
– Я й не наполягаю, щоб ти їхав туди, особливо тепер,- промовив він дуже ласкаво,- але обіцяй мені, що добре відпочинеш під час літніх канікул. Мабуть, тобі краще буде поїхати десь далі від Ліворно. Я не хочу, щоб ти розладнав собі здоров’я.
– А куди ви поїдете, padre, коли семінарія закриєтьс?
– Мені, як звичайно, доведеться повезти учнів у гори і влаштувати їх там. Але в середині серпня повернетьс з відпустки мій помічник, і тоді я думаю податися в Альпи. Хочеш, поїдемо зі мною? Вирушим в далеку гірську екскурсію, і ти зможеш вивчати альпійські мохи й лишаї. От тільки чи не буде тобі нудно зі мною?
– Padre! – Артур стиснув руки, “мов справжній іноземець”, як казала Джулі.- Я віддав би все на світ, щоб тільки поїхати з вами. Тільки… Я не певен…
– Ти гадаєш, що містер Бертон не дозволить тобі?
– Він, звичайно, буде проти, але яке він має прав втручатися? Мені вже вісімнадцять років, і я можу робити що хочу. Зрештою, він мені лише зведений брат. Не знаю, чому я повинен йому коритися. Він завжди погано ставився до моєї матері.
– Але якщо він буде серйозно заперечувати, ти
Вже краще послухайся його. Тобі вдома буде ще гірш, якщо…
– Гірше вже не може бути! – палко вигукнув
Артур.- Вони завжди ненавиділи мене й ненавидіти
Муть, що б я не робив. Але як може Джеймс серйозн заперечувати проти того, щоб я поїхав з вами – моїм духівником!
– Не забувай, що він протестант.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)