Елегія Жуковського “Кубок”

“Хто, чи лицар знатний иль латник простий

У ту безодню стрибне з височини?

Кидаю мій кубок туди золотий:

Хто знайде в тьмі глибини

Мій кубок і з ним вернеться нешкідливо,

Тому він і буде нагородою переможної”.

Так цар виголосив, і з високої скелі,

Висевшей над безоднею морський,

У безодню бездонної, зяючої імли

Він кинув свій кубок златой.

“Хто, сміливий, на подвиг небезпечний зважиться?

Хто знайде мій кубок і з ним вернеться?”

Але лицар і латник недвижно коштують;

Молчанье – на виклик

відповідь;

У молчанье на грізне море дивляться;

За кубком відважного немає.

И в третій раз цар виголосив громогласно:

“Відшукається ль сміливий на подвиг небезпечний?”

И всі безмовні… раптом паж молодий

Смиренно й зухвало вперед;

Він зняв опанчу, і зняв пояс він свій;

Їх мовчачи на землю кладе…

И дами й лицарі мислять, безмовні:

“Ах! юнак, хто ти? Куди ти, прекрасний?”

И він підступає до нахилу скелі

И погляд спрямував у глибину…

Зі чрева безодні бігли вали,

Шумлячи й гримлячи, у височину;

И хвилі спирали й піна кипіла:

Начебто гроза,

наступаючи, ревіла

И виє, і свище, і б’є, і сичить,

Як волога, мішаючись із вогнем,

Хвиля за волною; і до неба летить

Паруюча піна стовпом;

Безодня бунтує, безодня клекоче…

Не море ль із моря викинутися хоче?

И раптом, успокоясь, волненье лягло;

И грізно з піни сивий

Роззявилося черною щілиною жерло;

И води назад юрбою

Помчалися в глиб виснаженого чрева;

И глиб застогнав від грому й ревіння

И він, упредя розлютований приплив,

Рятівника-Бога призвав

И здригнулися глядачі, всі возопив, –

Уж юнак у безодні пропав

И безодня таємниче зев свій закрила:

Його не врятує ніяка вуж сила

Над безоднею затихло… у ній глухо шумить…

И кожний, очей відвести

Не сміючи від безодні, сумно повторює:

“Красень відважний, прости!”

Усе тихіше й тихіше на дні її виє…

И серце у всіх очікуванням ниє

“Хоч кинь ти туди свій вінець золотий,

Сказавши: хто вінець поверне,

Той з ним і престол мій розділить із мною!-

Мене твій престол не спокусить

Того, що приховує та безодня німа,

Нічия тут душа не розповість живаючись

Чимало судів, закруженних хвилею,

Ковтала її глибина:

Всі дрібної назад вилітали тріскою

З її неприступного дна…”

Але чується знову в безодні глибокої

Начебто роптанье грози недалекої

И виє, і свище, і б’є, і сичить,

Як волога, мішаючись із вогнем,

Хвиля за волною; і до неба летить

Паруюча піна стовпом…

И бризнув потік з оглушливим ревінням,

Вивержений безодні зяючої зевом.

Раптом… щось крізь піну сивої глибини

Мигнуло живою білизною…

Мигнула рука й плече із хвилі…

И бореться, сперечається із хвилею…

И бачать – весь берег потрясся від кличу –

Він левою править, а в правій видобуток

И довго дихав він, і важко дихав,

И божий привітав світло…

И кожний з веселощами: “Він живий! – повторював.-

Чудеснее подвигу немає!

З темної труни, із прірви вологої

Спас душу живу красень відважний”.

Він на берег вийшов; він зустрінутий юрбою;

До царьовим ногам він упав;

И кубок у ніг поклав золотий;

И дочки цар наказав:

Дати юнакові кубок зі струменю й винограду;

И в насолода була для нього та нагорода

“Так здраствує цар! Хто живе на землі,

Той життям земної веселися!

Але страшно в підземній таємничій імлі

И смертний перед богом упокорся:

И думкою своєї не бажай дерзновенно

Знати таємниці, їм мудро від нас таємної

Стрелою прожогом полетів я туди…

И раптом мені назустріч потік;

Із тріщини каменю лилася вода;

И вихорь жахливий спричинив

Мене в глибину з непонятною силою…

И страшно мене там кружляло й било

Але богові молитву тоді я приніс,

И він мені рятівником був:

Яя, ЩоСтирчить із імли, побачив стрімчак

И міцно його обхопив;

Висів там і кубок на галузі корала:

У бездонне волога його не умчалася

И смутно все було внизу під мною

У пурпуровому сутінку там;

Усе спало для слуху в тій безодні глухої;

Але бачилося страшно очам,

Як рухалися в ній потворні купи,

Морської глибини несказанні чуди.

Я бачив, як у чорній безодні киплять,

У величезний свиваяся клуб,

И млат водяний, і виродливий скат,

И жах морів однозуб;

И смертю загрожував мені, зубами блискаючи,

Мокой ненаситний, гієна морська

И був я один з неминучою долею,

Від погляду людей далеко;

Один меж чудовиськ з люблячою душею,

У чреве землі, глибоко

Під звуком живим людського слова,

Меж страшних мешканців підземелля немова.

И я содрогался… раптом чую: повзе

Стоногое грізно з імли,

И хоче схопити, і роззявився рот…

Я в жаху ладь від скелі!..

Те було спасеньем: я схоплений припливом

И викинутий нагору водомета поривом”.

Чудесне оповідання здався цареві:

“Мій кубок візьми золотий;

Але з ним я й перстень тобі подарую,

У якому алмаз дорогою,

Коли ти на подвиг наважишся знову

И таємниці все дна перекажеш морскова”.

Те чуючи, царівна з волненьем у груди,

Червоніючи, паную говорить:

“Досить, батько; його пощади!

Подібне хто зробить?

И якщо вже повинне бути досвіду знову,

Те лицаря вийшли, не пажа младова”.

Але цар, не слухаючи, свій кубок златой

У безодню жбурнув з висоти:

“И будеш тут лицар любимейший мій,

Коли з ним відвертаєш, ти;

И дочка моя, нині твоя переді мною

Заступниця, буде твоею женою”.

У ньому життям небесною душу запалена;

Відважність блиснула в очах;

Він бачить: червоніє, блідне вона;

Він бачить: у ній жалість і страх…

Тоді, неописаною радістю повний,

На життя й погибель він кинувся у хвилі…

Затихну ла безодня… і знову шумить…

И пеною знову повна…

И с трепетом у безодню царівна дивиться…

И б’є за волною хвиля…

Приходить, іде хвиля швидкоплинно:

А юнака немає й не буде вуж вічно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Елегія Жуковського “Кубок”