ЕКО, Умберто

(нар. 05.01.1932)

ЕКО, Умберто (Eco, Umberto – народився 05.01.1932, Алессандрія) – італійський письменник.

Еко народився в Алессандрії. Ще під час навчання у Туринському університеті він захопився середньовічною культурою, присвятивши дипломну роботу естетиці Томи Аквінського. Він здобув докторську ступінь у 22 роки. Із 1954 по 1959 pp. Еко працював у Мілані редактором із питань культури у RAI, Італійському радіотелебаченні, водночас читаючи лекції в університеті Турина (1956-1964).

У 1958-1959 pp. Еко служив в армії. Він був університетським викладачем у Мілані

(1964-1965) та Флоренції (1965-1969), а з 1969 по 1991 викладав у міланській Політехніці. Доволі рано, у 39 років, Еко призначили професором семіотики Болонського університету. Умберто Еко брав безпосередню участь у створенні “Групи 63” і таких журналів, як “Маркантре” та “Квіндічі”, у яких публікував блискучі статті з культури, політики та з актуальних тогочасних проблем.

Поступово окреслилися пріоритетні напрями наукових досліджень Еко – це медієвістика, тобто історія середньовічної Європи, і, перш за все, семіотика, якій він присвятив численні есе.

У “Відкритому творі” (“Opera aperta”, 1962), одній

із своїх ранніх робіт, Еко висловив нетрадиційні як на той час погляди з визначення меж мистецького твору, який він трактує не лише як результат, а й як процес відтворення актуальної реальності, що обумовлює постійний рух, відкритий для всіх можливих доповнень, який передбачає необмежену формальну еволюцію.

У подальші роки вийшли друком праці із семіотики, етики й естетики, поміж котрих найвідомішими є “Поетика Дж. Джойса” (“Le poetiche di Joyce”, 1965), “Відсутня структура” (“La struttura assente”, 1968), “Теорія семіозису” (“Trattato di semiotica generale”, 1975), (“Lector infabula”, 1979) , “Межі інтерпретації” (“І limiti dell’interpretazion”, 1990), “Другий мінімальний щоденник” (“II secondo diario minimo”, 1992), “Кант і качконіс” (“Kant e l’ornitorinco”, 1997).

До найбільш значних праць Еко на історичну тематику відносяться: “Естетика Томи Аквінського” (“II problema estetico in San Tommaso”, 1956), “На периферії імперії” (“Dalla periferia deH’impero”, 1976), “Мистецтво та краса в середньовічній естетиці” (“Arte e bellezza nell’estetica medioevale”, 1986).

На початку 70-x pp. Еко розпочав співпрацювати з одним із найбільших періодичних видань “Маніфесто”, де він публікував свої твори під псевдонімом Дедалус, а згодом і з “Корр’єре делла Сера”. Частина газетних статей, написаних поміж 1977 і 1983 роками, зібрані в книзі “СІЛІ років бажання”.

Еко – надзвичайно обдарована, різностороння і непередбачувана особистість. Уже в 50-х роках він був відомий як спеціаліст із питань культурології. Крім цілком традиційного кола питань, притаманних цій сфері, Еко з усією серйозністю докладно аналізував складові елементи шоу-бізнесу, як, наприклад, стриптиз і поведінку телеведучих. На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збірки його пародій і жартів “Мінімум-щоденник” (1963) і “Другий мінімум-щоденник” (1992). У 70-х роках він висунув важливу (одну з ключових у сучасній постмодерній естетиці) культурологічну тезу щодо того, що будь-який текст однаковою мірою створюється як читачем, так і автором. Ця думка, у свою чергу, спричинила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця та смислового статусу у кібер-просторі.

Уже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютеризації та зв’язку комп’ютерних технологій. Йому належать сміливі метафори, в яких він, зіставляючи дві операційні системи Windows 3.1 і Windows 95, одну з них порівнює з цнотливою католицькою церквою, а іншу – з більш розкутою протестантською церквою, яка припускає вільне тлумачення текстів Біблії. Починаючи із 70-х років, Еко працює над ідеєю створення публічної мультимедійної комп’ютерної бібліотеки (проект відомий як “Мультимедійна Аркада”), що повинна була включати 50 терміналів, об’єднаних єдиною системою сполучення, і обслуговуватися досвідченими викладачами, програмістами та бібліотекарями. Образ бібліотеки став одним із центральних символічних літературних образів Еко і активно розроблявся у художній прозі письменника.

Роман “ім’я троянди” (“II nome della rosa”) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера Еко-письменника. Йому було присуджено кілька премій, у тому числі й престижну літературну премію “Стрега”. Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч примірників цієї книги. До 1985 року роман було перекладено дев’ятнадцятьма мовами світу, а через рік з’явився французько-американсько-німецький фільм “Ім’я троянди”, який також був надзвичайно популярним у глядача. При цьому роман здобув високу оцінку як у прискіпливих літературних критиків, так і в звичайного читача. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину та гостроту філософських питань та художній стиль, що відповідає новим літературним запитам епохи, то другі, попри всю серйозність і складність порушеної у творі проблематики, відзначають, що читати його надзвичайно цікаво навіть тим, хто не має анінайменшої гадки про тонкощі релігійної філософії та модерні проблеми, які намагається розв’язати своїм романом Еко.

Приступаючи до аналізу роману, насамперед варто звернути увагу на його жанрову своєрідність. Книга Еко, на перший погляд, містить усі ознаки детективного твору. Передусім, це детективна зав’язка сюжету – в його основу покладено історію розслідування низки загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 р. в одному із італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідувати вбивства покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала – францисканського ченця Вільгельма Бескервільського. Йому допомагає неповнолітній учень Адсон, котрий є у творі одночасно і оповідачем, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений утворі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але вже з перших сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою означеністю.

Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А. К. Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський “момент істини”). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, у міру розгортання фабули. Крім того, він активно демонструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що, знову ж таки, іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, зауважуючи, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним.

Утім, уже ті численні описи, які, починаючи з перших розділів роману, періодично вкрапляються у розповідь з метою якнайдокладнішого поінформування читача про політичну атмосферу та релігійні суперечки в католицькій Європі XIV ст., вказують на те, що перед нами також і історичний роман. Е. виокремлює у своїх “Зауваженнях на полях” три типи історичних романів: такі, у яких історія – це не більше, ніж колоритне екзотичне тло; романи, у яких діють реальні історичні особи, не підпорядковані, втім, у своїх діях справжнім реаліям епохи; романи, в яких хоча й діють вигадані особи, але логіка їхніх дій і історичне тло епохи відтворюються якомога достовірніше. Автор відносить свій твір до останнього типу. Справді, історична вмотивованість дій та способу мислення його персонажів, а одночасно і деталізованість зображень свідчать, що Еко – непересічний знавець епохи.

У творі протистоять не лише слідчий і вбивця, а й дві кардинально відмінні світоглядні позиції, два бачення істини, що надає твору Еко водночас і виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичну назву твору – “Ім’я троянди”. У “Зауваженнях на полях” Еко пояснює, що не хотів брати для свого твору назви, утвореної від імені героя (наприклад, “Робінзон Крузо”), обставин дії (“Злочинне абатство”) чи з вказівкою на проблематику (“Війна і мир”), оскільки подібні назви відразу нав’язують читачеві авторську волю і те, як саме, у якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й назвав його “ім’я троянди”.

Утім, у сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити визначені жанровою специфікою його твору три смислові лінії – детективну, історичну та філософську. Більше того, автор навіть наполягає на їхній тісній смисловій співвіднесеності, що є ознакою постмодерної спрямованості його твору.

У творі протиставлені дві світоглядні точки зору – Вільгельма Баскервільського та старого ченця Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Між ними зав’язується філософський конфлікт щодо призначення багатющої монастирської бібліотеки. Хорхе вважає, що істину людина отримала відразу з першими біблійними текстами та їхніми тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного Письма, або ж дає знання у руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що – ні. Вільгельм, навпаки, вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.

Своєрідною точкою перетину цих несумісних концепцій у романі стає друга частина знаменитої “Поетики” Арістотеля, яка вважається втраченою. У цій другій частині “Поетики” йдеться про комедію та про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи людини, критичного сумніву. Але для Хорхе сміх – лише ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки ченцями цієї книги, їхні таємні проникнення за нею у бібліотеку і мотивують детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їхню загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в ширшій смисловій перспективі: у ньому ми бачимо чимало ознак людини нової епохи – Відродження (це і його ставлення до філософських проблем буття, і його віротерпимість та освіченість у плані останніх наукових відкриттів тощо).

Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у X. Л. Борхеса.

Роман Еко “ім’я троянди” був високо відзначений європейською літературною критикою. У 1981 р. він отримав престижну італійську літературну премію “Стрега”, а в 1982 р. – французьку літературну премію “Медічі”.

Успіх першого роману спонукав Е. продовжити творчі пошуки в жанрі постмодерного роману. У 1988 р. з’явився його новий роман “Маятник Фуко” (“II pendolo di Foucault”). Він побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак гнітючої та страшної реальності. Три редактори міланського видавництва “Гарамон” – Бельбо, Діоталь і Казобон зацікавились окультизмом. Вони вивчають його історичне коріння та спілкуються із його сучасними послідовниками і, врешті-решт, переконуються, що окремі епізоди історії розвитку людства, які зовні ніби й не пов’язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними окультними силами. Дослідники реконструюють його, але не ставляться до нього з належною серйозністю аж до того моменту, коли розповідають цей план одному із сучасних окультистів, після чого якась таємна організація починає їх переслідувати і одного за одним вбивати. Ось як цей роман характеризує дослідник творчості письменника С. Рейнгольд: “600-сторінковий роман є захоплюючою історією народження та зміни релігійних орденів у Європі, які кардинальним чином вплинули на всі ідеї, цінності та витвори людських рук – від Моцарта й Ейнштейна до Наполеона, російської таємної поліції, Сталіна та Гітлера, від знарядь допитів до Ейфелевої вежі і комп’ютерів IBM”.

Ще один роман Еко, у якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерного письма, – “Острів Напередодні” (“L’isola del giorno prima”, 1994). Як і попередні твори Еко, він наскрізь інтертекстуальний, немовби змонтований з уривків різних наукових і художніх творів: Д. Донна, Г. Галілея, П. Кальдерона, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, Б. Спінози, Ж. Верна, Д. Дефо, А. Дюма, Д. Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських художників. У листопаді 2002 р. вийшов друком четвертий роман Еко “Баудоліно” (“Baudol’mo”), у якому автор знову звернувся до Середньовіччя, повною мірою використовуючи стилістику постмодернізму, – і навіть самого себе переносить у ті далекі часи. “Баудоліно – це я”, – сказав він в одному із інтерв’ю.

Упродовж усіх років активної діяльності Еко став почесним доктором двадцяти восьми університетів, є членом п’яти академій, отримав чотирнадцять літературних нагород, виступав з лекціями по цілому світу від Австралії до Японії. На даний час Еко мешкає у Мілані і регулярно співпрацює із “Еспресо”, входить у склад дирекції “Альфобета” і є професором семіотики в Болонському університеті.

Українською мовою роман “Маятник Фуко” переклала М. Прокопович.

В. Назарець


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЕКО, Умберто

Categories: Біографії

Links