Едгар Берроуз Тарзан

Едгар Берроуз
Тарзан
У МОРІ
Я гостював у одного приятеля і чув від нього цю історію.
Він розповів мені її просто так, без усякого приводу. Міг би і не розповідати. Почав він її після кількох чарок, а коли я зауважив, що не вірю жодному слову, це здивувало його, і він, спонуканий моєю недовірою, поклав собі розповісти геть усе до кінця.
Чоловік він був привітний, але гордий і вразливий до безглуздя. Зачеплений за живе моїм скепсисом, він, на підкріплення своїх слів, показав мені якийсь зашмольганий рукопис і зв’язку старих сухих

звітів Британського Міністерства Колоній.
Однак я й тепер не наважуся твердити, що усе в цій розповіді вірогідно. Адже подій, що про них розповідається, я не бачив своїми очима. А, може, це й правда, хтозна! Я, принаймні, вважав за доцільне дати головним героям вигадані імена і прізвища.
Засалений рукопис, із вицвілими і пожовклими сторінками, виявився щоденником однієї людини, якої давно вже немає серед живих. Коли я прочитав цей щоденник і познайомився зі звітами Міністерства Колоній, я побачив, що ці документи цілком підтверджують розповідь мого гостинного приятеля.
Отже, те, що ви прочитаєте, ретельно перевірене мною і запозичене з різних джерел.
Якщо ж ця розповідь не викличе у вас великої довіри, ви все-таки переконаєтеся, що вона дивовижна, винятково цікава.
Із записів людини, якої, як я сказав, давно немає серед живих, а також зі звітів Міністерства Колоній ми довідуємося, що один молодий англійський офіцер (ми назвемо його Джоном Клейтоном, лордом Грейстоком був посланий у Західну Африку, в одну з британських прибережних колоній, зробити там досить незвичне дослідження.
Річ у тім, що жителі цієї колонії були досить простодушні; і от одна з європейських держав, користуючись їхньою наївністю, стала вербувати їх у солдати для своєї колоніальної армії, причому ця армія тільки те й робила, що забирала каучук і слонову кістку в дикунів, що живуть по берегах Арувімі і Конго.
Нещасні жителі британської колонії скаржилися, що вербувальники, спокушаючи тамтешню молодь іти в солдати, обіцяли їй золоті гори, а тим часом лише дехто з цих довірливих рекрутів повернувся назад.
Англійці, що жили в цій колонії, підтвердили скарги тубільців і додали від себе, що чорношкірі солдати, завербовані іноземною державою, насправді стали рабами: користуючись з їхнього неуцтва, білі офіцери не відпускають їх на батьківщину після закінчення терміну служби, а твердять, буцімто вони повинні прослужити ще кілька років.
Отже, Міністерство Колоній послало Джона Клейтона до Африки, надавши йому нову посаду, причому конфіденційно йому було доручено зосередити всю увагу на жорстокому поводженні офіцерів дружньої європейської держави з чорношкірими британськими підданими.
Утім, немає потреби надто розводитися, навіщо і куди був посланий Джон Клейтон, бо, зрештою, він не тільки не розслідував цієї справи, але навіть не доїхав до місця свого призначення.
Клейтон був з тих англійців, що віддавна прославили Англію своїми геройськими подвигами в морських битвах і на полі бою, – мужня людина, сильна і душею і тілом. .
Росту він був вище середнього. Очі сірі. Обличчя правильне, різко окреслене. У кожнім русі відчувався міцний, здоровий чоловік, що пройшов багаторічну військову муштру.
Він був честолюбний. Йому хотілося відігравати роль у політиці. З цієї причини він і перевівся з офіцерів у чиновники Міністерства Колоній і узявся виконати те досить делікатне доручення, про яке ми вже згадували.
Коли Джон Клейтон довідався, які завдання покладає на нього Міністерство, це йому полестило і обрадувало, але водночас засмутило. Йому було приємно, що його багаторічна служба в армії оцінена по заслугах, що за свої старання він одержує таку велику винагороду, що перед ним відкривається широке поприще для подальшої кар’єри. Але їхати зараз до Африки йому не хотілося: адже ще не минуло і трьох місяців відтоді, як він одружився з красунею Еліс Рутерфорд, і йому здавалося божевіллям везти свою молоду дружину в тропічну глухомань, де люті небезпеки підстерігають людину на кожнім кроці.
Заради коханої жінки він охоче відмовився б від покладеної на нього місії, але леді Еліс і чути про це не хотіла. Навпаки, вона вимагала, щоб він відправився в Африку і взяв її із собою.
Звичайно, у юної пари були матері, брати, сестри, тітки, кузени, кузини, і кожне з них висловлювали свої думки з цього приводу; але які були ці думки, історія умовчує. Та це й несуттєво.
Нам відомо лише одне: що 18… року, одного прекрасного травневого ранку лорд Грейсток і його дружина, леді Еліс, виїхали з Дувра в Африку.
За місяць вони прибули до Фрітауна, де зафрахтували невелике суденце “Фувальду”, котре мало доставити їх до місця призначення.
Нічого більше невідомо про лорда Джона Грейстока і його дружину, леді Еліс. Вони щезли, зникли, невідь-куди!
Через два місяці після того, як “Фувальда” підняла якір і залишила гавань Фрітауна, близько півдюжини британських військових суден з’явилися у водах Південного Атлантичного океану, марно намагаючись відшукати хоч якийсь слід загиблих іменитих мандрівників. Не минуло й кількох днів, як коло берегів острова св. Єлени цій ескадрі вдалося знайти рештки якогось розбитого судна, і всі чомусь одразу увірували, що це рештки “Фувальди”, що “Фувадьда” потонула з усім своїм екіпажем. Тому подальші пошуки були припинені з самого початку, хоча багато люблячих сердець усе ще надіялися і чекали.
“Фувальда”, вітрильне трищоглове судно, не більше ста тонн, було найбільш поширеним кораблем у тих місцях: тисячі таких суденець обслуговують місцеву торгівлю і шастають уздовж всього узбережжя. їхня команда звичайно складається із запеклих головорізів і втеклих каторжників усіх народів і всіх племен.
“Фувальда” не була винятком із загального правила; на судні процвітав мордобій. Матроси ненавиділи начальство, а начальство ненавиділо матросів. Капітан був досвідчений моряк, але зі своїми
Підлеглими поводився, як звір. Розмовляючи з ними, він знав тільки два аргументи: або батіг, або револьвер. Та й то сказати, цей різноплемінний набрід навряд чи міг би розчовпати яку-не-будь іншу балачку.
Уже другого дня після того, як лорд Грейсток і леді Еліс від’їхали з Фрітауна, їм довелось бути свідками таких огидних сцен, що розігралися на борту їхнього судна, які вони здавна звикли вважати вигадкою недолучних белетристів.
Те, що сталося того дня рано-вранці на палубі “Фувальди”, було як це не дивно, першою ланкою у тім ланцюзі дивовижних подій, що завершилися у найнесподіваніший спосіб: хтось, ще не народжений, потрапив у такі обставини, в яких не бувала ще жодна людина, і йому випало таке незвичайне життя, якого, здається, не зазнав ніхто відтоді, як існує людський рід.
А почалося це так.
Двоє матросів мили палубу “Фувальди”; капітан стояв тут же, на палубі, і розмовляв про щось із лордом Клейтоном і його юною дружиною.
Усі троє стояли спиною до матросів, що мили палубу. Матроси присувалися все ближче, нарешті, один з них опинився за спиною в капітана. Саме в цю хвилину капітан, закінчивши розмову з лордом і леді, ступнув крок назад, збираючись іти. Але наткнувшись на матроса, він гепнувся на мокру палубу і зачепивши ногою за цебро, що перекинулося й облило його брудною водою.
Тієї миті все скоєне виглядало кумедно, але недовго.
Капітан оскаженів. Він почувався зганьбленим. Весь збуряковілий від приниження і люті, з градом скажених лайок накинувся він на нещасного матроса і завдав йому страшного удару кулаком. Той так і звалився на палубу.
Матрос був худий, маленький на зріст, уже немолодий, тим ганебнішою здавалася розправа, що її учинив капітан. Але інший матрос був широкоплечий крем’язень, здоровенний ведмідь, з Чорними вусами і шиєю, як у вола.
Побачивши, що його товариш упав, він присів навпочіпки, загарчав, як собака, і одним ударом кулака повалив капітана на підлогу.
Миттєво обличчя капітана з яскраво-червоного зробилося білим. Бунт! Це був бунт! Утихомирювати бунти звіру-капітану доводилося не раз. Ні хвилини не таячись, він вихопив з Кишені револьвер і вистрілив упритул у свого могутнього ворога. Але Джон Клейтон виявився моторніший: щойно він побачив, як зброя блиснула на сонці, він кинувся до капітана і вдарив його по руці, внаслідок чого куля влучила не в серце матросові, а набагато нижче, у коліно.
У дуже різких виразах Клейтон негайно ж виголосив капітану, що він не допустить такого звірячого поводження з командою і вважає його обурливим.
Капітан уже відкрив було рота, щоб відповісти лайкою на зауваження Клейтона, але раптом його немов осяяла якась думка, і він не сказав нічого, а круто повернувся і, з невиразним бурчанням, похмуро пішов на корму.
Він розумів, що не дуже вигідно зараз дратувати британського чиновника, адже могутня рука королеви може незабаром спрямувати на нього грізне і страшне знаряддя покари – всюдисущий британський флот.
Матроси підвелися з палуби: літній допоміг своєму пораненому товаришу встати.