Доля Миколи Михайловича Рубцова

Йому було відпущено тридцять п’ять років життя, слава й народна любов – посмертно. Самітність, неприкаяність, бідне й бездомне (майже до кінця) існування. Але й – здатність “згоряти” у праці, усього себе віддавати віршам. Але й – неможливість якої б те не було озлобленості на “обставини”. Зовні несподівана й безглузда, внутрішньо глибоко закономірна й предчувствуемая загибель. І вміння так по-есенински (і, як видно, по-рубцовски теж) попрощатися:

Ми звалювати

Не вправі

Провину свою на життя.

Хто їде,

Той

і править.

Поїхав, так тримайся!

Я приводу залишив.

Дивлюся іншим слідом.

Сам їхав би

И правил,

Так мені дороги немає…

У дитячі роки – багато втрат, але й придбань – чимало. Одна за іншою пішли втрати двох сестер і матері, розлука з батьком, про долю якого було невідомо. Четверо дітей у роки війни залишилися сиротами. Але час, проведений у Никольском дитячому будинку на Вологодчине, куди потрапив Коля Фляків, подарувало йому головну тему майбутньої творчості: “До мене все-таки докотилися останні хвилі стародавньої російської самобутності, у якій було багато прекрасного, поетичного. Усе,

що було в дитинстві, я краще пам’ятаю, чим те, що було день назад” (“Коротко про себе”). Світлі спогади поета затьмарили пам’ять про різні позбавлення:

От говорять,

Що вбого був пайок,

Що були ночі

З холодом, з тоскою, –

Я краще пам’ятаю

Верби над рекою

И запізнілий

У поле вогник.

Вологодська “мала батьківщина” стала вічним магнітом, ядром життя Рубцова, незважаючи на те що “після дива сільського простору” він і впрямь “відкрив чимало різних дів” (“Вісь”), армійська служба на Північному флоті, життя в обох російських столицях (у Ленінграді – робітником, у Москві – студентом Літературного інституту), поїздка в Сибір…

Довгий час Фляків не мав на батьківщині свого житла, але не вертатися туди не міг. Причини цього особливо ясно сформулював сам поет у листі Глібові Горбовскому: “…у Вологді мені завжди буває й добре, і жахливо смутно й тривожно. Добре тому, що зв’язано я з нею своїм дитинством, смутно й тривожно, що й батько, і мати вмерли в мене у Вологді. Так що Вологда – земля для мене священна, і на ній з особливою силою почуваю я себе й живим, і смертним”.

У черзі від’їздів-повернень найбільш важливе місце, без сумніву, займає рік 1962-й. Його прийнято вважати початком творчої зрілості поета. Цього року він надійшов у Літературний інститут ім’я Горького й познайомився з В. Соколовим, С. Куняевым, В. Кожиновым і іншими літераторами, чия дружня участь не раз допомагала йому й у творчому дорослішанні, і у видавничих справах. Надрукував, однак, при житті Фляків небагато. Крім журнальних добірок і зовсім тоненької книжечки “Лірика” (1965) тиражем в 3000 екземплярів, це збірники “Зірка полів” (1967), “Душу зберігає” (1969), “Сосон шум” (1970). “Зелені квіти, що готувалися до видання,” з’явилися вже після смерті Рубцова, в 1971 р. Із цензурою й редактурой відносини його теж не були простими. Заслуговує на увагу визнання, зроблене Рубцевим у листі С. Викулову (кінець 1964 р.): “Взагалі я ніколи не використовую ручку й чорнило й не маю їх. Навіть не всі чистовики друкую на машинці – так що вмру, напевно, із цілим збірником, та й більшим, віршів, “надрукованих” або “записаних” тільки в моїй безладній голові”.

Як би те не було, трагічна загибель Рубцова в ніч на 19 січня 1971 р. залишила недописаної одну із самих яскравих сторінок в історії російської поезії другої половини XX в. Поетичний мир Рубцова одночасно й пізнаваний, і різноманітний у своїх проявах. Якщо спробувати дати йому спочатку загальну характеристику, без аналізу конкретних текстів, то це, по-перше, мир селянського будинку й російської природи. У цьому світі зовні найчастіше “багато сірої води, багато сірого неба, | И небагато пологої рідної землі, | И небагато вогнів уздовж по березі…”, усередині ж – “книги, і гармонь, | И друг поезії нетлінної, | У печі березовий вогонь”. Границя ж (стіна будинку) постійно переборюється, стаючи майже умовної. Замкнутий простір будинку сприяє міркуванням ліричного героя про свою індивідуальну долю, безмежний простір природи майже завжди виводить до відчуття історії й долі народу.

Особиста доля рубцовского героя скоріше нещаслива, і вона є точним зліпком долі поета. Та ж бесприютность і сирітство, та ж невдала любов, що закінчується розлукою, розривом, втратою. Нарешті, саме тяжке – передчуття швидкої й невідворотної смерті.

И все-таки дивна органічність, здатність відчути себе необхідної, нехай і малої, часткою природи й народу гармонізує хоча б на час внутрішній мир героя, мучимого протиріччями.

Погляд Рубцова частіше звернений у минуле. Точніше – до російської старовини. Дуже рідко поет знаходить неї в місті (“Про Московський Кремль”), майже завжди – у селі й відкритому природному просторі. Старовина в Рубцова збережена не тільки в рукотворних пам’ятниках (“…темний, начебто із преданья, | Квартал старіючих дворів”), але й у світовідчуванні поета: “…весь простір, небесн і земний, | Дихав в оконце щастям і спокоєм, | И славетної віяв старовиною…” І все-таки є в цьому просторі такі місця, стихії й звуки, до яких він у пошуках образів і голосів “колишньої Русі” звертається в першу чергу:

Я буду скакати по пагорбах задріманої вітчизни,

Невідомий син дивних вільних племен!

Як колись скакали на голос удачі примхливий,

Я буду скакати слідами часів, що минули…

Це перша строфа одного із кращих віршів Рубцова, написаного в 1963 р. “Пагорби задріманої вітчизни” і є те улюблене ліричним героєм Рубцова місце, що дозволяє йому вирватися з “малого” часу в “велике” і побачити рух історії. Ірреальність фігури вершника підкреслена й у фіналі цього великого вірша, коли він ” легкою тінню, щомигнула,” зникає “у тумані полів”. Однак у цій “рамці” (улюблений композиційний прийом Рубцова) живуть дуже особисті й дуже конкретні почуття ліричного героя. І головне з них – переживання втрати стародавнього життя. Ця Росія вже не “уходящая” (Фляків через десятиліття перегукується з Єсеніним), а “збігла”. Відчуття втрат спочатку носить психологічний характер:

Росія! Як смутно! Як дивно поникли й смутно

В імлі над обривом безвісні верби мої!

Безлюдно мерехтить померкла зоряна люстра,

И човен моя на річковий догниває мілини.

Потім поетична енергія концентрується в образах із цілком конкретним соціально-історичним наповненням:

И храм старовини, дивний, білоколонний,

Пропав, як виденье, меж цих померклих полів, –

Не жаль мені, не жаль мені розтоптаної царської корони,

Але жаль мені, але жаль мені зруйнованих білих церков!..

Не жаль того, що підносить одного над усіма; жаль того, що ріднило, поєднувало всіх з усіма.

Але це ще не кульмінація тексту. Самого пронизливого звучання переживання втрати досягає тоді, коли ліричний герой у чудово точному образі обмілілої ріки філософськи прозріває приреченість цивілізації позитивізму:

Боюся, що над нами не буде таємничої сили,

Що, випливши на човні, усюди дістану шостому,

Що, всі розуміючи, без смутку піду до могили…

Вітчизна й воля – залишися, моє божество!

Не про чи ці почуття писав, звертаючись до читачів Рубцова, В. Кожинов, перший з його критиків, що помітили: “Порвався зв’язок із самим поданням про нескінченний, без чого не може бути й глибокого змісту кінцевого”.

Подібним образом народжується вихід в “велике” час у вірші “Гуляевская гірка” і особливо цікаво – в “Баченнях на пагорбі”:

Вибіжу на пагорб

И впаду

У траву.

И стародавністю повіє раптом з долу!

У баченні, що поміняє в середині вірша “картини грізного розбрату”, не варто шукати прямих історичних алюзій, але це не скасовує щирої й глибокої тривоги за сьогодення й Майбутнє Росії:

Росія, Русь, зберігай себе, зберігай!

Дивися, знову в ліси твої й доли

З усіх боків наскочили вони,

Інших часів татари й монголи.

Вони несуть на прапорах чорний хрест,

Вони хрестами небо захрестили,

И не лісу мені бачаться окрест,

А ліс хрестів

На околицях

Росії.

И все-таки очнувшийся від бачень ліричний герой виявляється наодинці з тим, що дає йому надію й заспокоєння, – з “безбережним мерцаньем” “безсмертних зірок Русі”.

Гармонія, втім, може знаходитися в поетичному світі Рубцова й інакше.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Доля Миколи Михайловича Рубцова

Categories: Нові твори

Links