Доля людини в тоталітарній державі

Лист Тетяни й лист Онєгіна – короткий порівняльний аналіз. Здавалося б, що тут такого – герої роману пишуть один одному листа? Здається, звичайна справа. Але це тільки на перший погляд. Листи ці, різко виділяючись із загального тексту пушкінського роману у віршах “Євгеній Онєгін”, дають деякі риси характерів героїв, і навіть сам автор поволі виділяє ці два листи: уважний читач відразу помітить, що тут уже немає строго організованої “онегинской строфи”, тут – повна воля пушкінського вірша. Лист Тетяни до Онєгіна…

Його

писала юна повітова панянка (як відомо, по – французски), імовірно, переступаючи через величезні моральні заборони, сама лякаючись несподіваної сили своїх почуттів: Я к вам пишу – чого ж боле? Що я можу ще сказати? Тепер, я знаю, від вас залежить Мене презреньем покарати… Уже в цих рядках – вся Тетяна. Гордість її, її поняття про пристойності страждають від одного – їй доводиться першої визнаватися в любові чоловікові. І в глибині душі Тетяна напевно була впевнена у взаємності. Вона припускає, що могла б бути щаслива з іншим, і в цьому припущенні є частка настільки невластивого їй кокетства; але відразу
стрімкість почуттів у ній бере гору й вихлюпується:Іншої!.. Ні, нікому на світі Не віддала б серця я… Різкий, раптовий перехід на “ти” – напевно випадковий, неусвідомлений. Чому?.. Тетяна тут – і в наступних рядках – гранично розкрита, абсолютно відверта. Вона викладає всі повністю, нічого не приховуючи, чесно й прямо. І ми читаємо такі, приміром, рядка:Уяви: я тут одна, Ніхто мене не розуміє, Розум мій знемагає, И мовчачи гинути я повинна. Отож що шукала вона в Онєгіні!.. Розуміння… Онєгін, з його світської негідної присищенностью, здавався їй, юній сільській дівчинці, людиною незвичайним – а виходить, здатним її зрозуміти. Але Тетяна сама усвідомлює жах свого вчинку, .аморального в очах світла ( але не в її власних!), і пише:Кінчаю! Страшно перечесть… Соромом і страхом завмираю… Але мені порукою ваша честь, И сміло їй себе довіряю… Яка сила й простота в цих словах!.. І знову – перехід на “ви”… Отямилася, спохватилася, пошкодувала про власну сміливу щирість (“страшно перечесть”), але – ні єдиного слова не виправила. От вона – Тетяна Ларіна, героїня роману. Онєгін не такий. До речі, не треба забувати, що Онєгін на початку роману й наприкінці його – різні люди. Лист пише “другий Онєгін”, що змінився за час мандрівок, знову здатний любити. Як і Тетяна, він переступає через неписані закони суспільної моральності (пише любовний лист замужній дамі!): Передбачаю все: вас образить сумної таємниці пояснені?, Яке гірке презренье Ваш гордий погляд зобразить!..Тут не стрімкий юний порив Тетяни, а глибоке почуття зрілої людини. Розуміючи, що він може ушкодити репутації Тетяни, Онєгін ні в якій мері не ставить її під удар, нічого не просить: Ні, поминутно бачити вас, Усюди випливати за вами” Посмішку вуст, движенье око ловити закоханими очами, – от і всі, про більший він не сміє сказати. Тепер це – зовсім інша людина. Колишній Онєгін – той самий, що дав таку строгу одповідь Тетяні в парку – не зміг би повністю підкоритися такому почуттю, не зміг би так любити. А цей – може: И, заридав у ваших ніг, Вилити благання, признанья, пені, Всі, усе, що виразити б міг, А тим часом удаваним хладом Озброювати й мовлення й дурниця… Онєгін – не Тетяна. Він не може (і не сміє, і не має права!) виразити інакше свою любов. Він змушений причинятися. І в підсумку герой визнає себе переможеним: Але так і бути: я сам собі Противитися не в силах боле; Усе вирішено: Я в вашій волі И віддаюся моїй долі. Помітимо, що тут – майже дослівне повторення листа Тетяни: “Усе вирішено: Я в вашій волі”, – пише Онєгін, а вона: “Тепер, я знаю, від вас залежить…”.Бути “у чужій волі”, залежати від кого – те – і щастя й нещастя одночасно. Пушкіна любить своїх героїв, але не жалує їх – вони повинні пройти складний і тернистий шлях вдача – ственного вдосконалювання, і два листи, таких близьких за змістом і таких різних по ньнього ви – ражению, – етапи цього складного шляху

Твір Інше – Інше

Тема твору: – Суть конфлікту між Вириним і Дуней

У розвитку російської художньої прози основне значення А – ра З – ча Пушкіна особливо велико, адже в нього майже не було попередників. У порівнянні з віршами, Мова прози перебував на більше низькому рівні, тому перед Пушкіним – прозаїком вставало винятково важке завдання обробки матеріалу даної області словесного мистецтва. Прозаїчні жанри залучали до себе увага своєю більшою дохідливістю. Не зрячи в ці роки Пушкін відзначав: “Повісті й романи читаються всіма й скрізь”. Першим завершеним пушкінським добутком у прозі стали “Повести покійного Івана Петровича Белкина” (1830 рік). “Повести Белкина” були приписані умовному авторові Іванові Петровичу Белкину, провінційному поміщикові, що збирав анекдоти з повітового життя. Саме йому розповідають цікаві історії різні герої: титулярний радник (“Станційний доглядач”), подполков – никнув (“Постріл”), ремісник (“Трунар”), дівиця (“Заметіль”, “Панянка – селянка”). Російське життя в “Повістях Белкина” повинна були відкриватися читачеві з погляду звичайної людини, здивованого що відбувається, але не віддає собі звіту в його змісті. Пушкіна засвоїв манеру Вальтера Скотта показувати історичні події очами осіб, що не розуміють їхнього справжнього змісту або розуміючих їх інакше, чим автор. Тому в “Повістях Белкина” присутні два погляди на події: один – простого, недосвідченого провінціала Белкина й оповідачів, інший глибокий філософський погляд автора. “Повести Белкина” є й хронологічно, і по суті початком російської реалістичної прози. Розглянемо більш докладно повість “Станційний доглядач”. З мого погляду, це повість про сумну долю Вирина й щасливій долі його дочки. Ця Тема твору визначає головну проблему – чому саме так зложилися їхні життя?

Чому при читанні останніх сторінок повести, незважаючи на сильний біль за померлого “бедного” доглядача, виникає почуття світлого суму замість бажання судити й обвинувачувати Дуню й Мінського за жорстокість і егоїзм? Існує величезна кількість критичної літератури по цим двох проблемах. Багато хто вважають, що в сумній долі Вирина винуваті дочка й гусар. Деякі обвинувачують у всім ті соціальні умови, у яких живуть герої. Сам же Пушкін уважає, що на питання про причини настільки по – різному сформованих доль Вирина й Дуни є дві відповіді: краса Дуни й самолюбство Вирина. Саме самолюбство батька – джерело його майбутнього лиха: швидке перетворення “бадьорого чоловіка у кволий старого”, а потім смерть. Йому лестили увага й прихильність проїжджаючих панів, які викликала Дуня. Але чи не уклалося в цьому задоволенні від “смотрения”, що батько розділяв із проїжджаючими, занадто багато від задоволення чоловіка й занадто мало від турботливого батька. Здається, що Вирин бере до уваги тільки “домашні чесноти дочки і її красу”. Але Дуня й справді гарна, господарська, розумна. Сам Вирин говорить, що на ній “… будинок тримався: що прибрати, що приготувати, за всім устигала”. Юна кокетка прагне у вище світло, а її батько не представляє для своєї дочки іншого життя, крім як на поштовій станції. Дуня ж вважає своїм обов’язком знайти будинок, сім’ю, щастя й виконати головну природну місію – захист, збереження й продовження життя. Саме тому вона їде з Мінським. З ним вона знаходить всі, до чого прагнула. Але батько не розуміє її, не вірить у глибину й щирість почуттів, що виникли між молодими людьми. Він упевнений, що проїзний гусар просто обдурив і його, і його останню відраду – дочка. Але, незважаючи на це, він не бореться за неї, а співається й умирає. Отже, аналіз художнього тексту повести дозволяє припустити, що Вирин спився й умер не через нещастя, що загрожує його дочки, а з – за її счатья, свідком якого він стає й у якому йому немає місця. Таким чином, “Повести Белкина” можна назвати не тільки першим прозаїчним досвідом Пушкіна, але й першим реалістичним добутком російської літератури, тому що автор з усією щирістю й відвертістю показав життя з усіма її достоїнствами й недоліками


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Доля людини в тоталітарній державі