” Доле, де ти?..”

Однаково щось у цьому словi вiдштовхує й змушує насторожитися. Однаково Ї звучить меланхолiйно i виснажено. Однаково Ї вiдчай, бiль. Крик душi, що вирвався назовнi i важким каменем зiрвався в безодню, ледь подолавши межу Мiж думкою та сказаним, самотнiй i непочутий. Крик, що зовсiм i не крик, а скорiше приречений стогiн помираючого. Приреченiсть, байдужiсть, безпораднiсть, навiть зрада, та все одно, потаємна надiя та непримиреннiсть, прагнення кожноi клiтини тiла… Такi асоцiацii викликає в мене мiнорне “однаково”. З усiх грiхiв байдужiсть є найтяжчим, бо

саме ця вада людського характеру спричиняє серйознi проблеми, наслiдками яких є втрата цiнностi людини в суспiльствi. Людина, що не дає порад, нi до чого не прагне й не самовдосконалюється

Ї просто iснує, як бур’ян. Байдужiсть теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Краiна з населенням, якому байдуже до своєi долi, до майбутнього iх краiни, приречена стати поневоленою. Мiста потонуть у кровi i сльозах, а iх мешканцi навiть не поворухнуть пальцем, iм усе одно. Адже байдужiсть передбачає суцiльне зречення. У лексиконi таких людей не iснують повнозначнi слова “Батькiвщина”, “сiм’я”,

“кохання”, бо цi поняття вже передбачають певну зацiкавленiсть у життi рiдноi краiни, коханоi людини. Тодi постає питання: “Чи є повноцiнна людина, власноруч позбавлена найдорожчого в життi?” Шевченко довiв, що вiн Ї не просто повноцiнна людина. Так, йому бракувало свободи. Вболiваючи за свою краiну, вiн був жорстоко покараний. Не фiзично. Мукою було спостерiгати за подiями здалеку, не беручи участi, бути нiким. Дуже рано Тарас Григорович зрозумiв, що життя Ї швидкоплинне. Теорiя минущостi переслiдувала його завжди. Вiн усвiдомлював, що роки летять, життя не покращується, i iнодi здавалось, що вiн не в змозi нiчого зробити, всi намагання даремнi. У 1847 роцi поет потрапляє до каземату через свою любов до Украiни i, звичайно, його думки були зосередженi навколо рiдного краю. I тут, на перший погляд, дивно, звучить байдуже слово “однаково”. Менi однаково, чи буду Я жить в Украiнi, чи нi. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снiгу на чужинi Ї Однаковiсiнько менi. Мiж рядкiв читається безнадiя, нiщо не має вартостi, окрiм правди та головноi мети. Але байдужiсть до того, буде автор жити в Украiнi чи нi

Ї дещо нещира. Звiсно, йому не все одно. Для Шевченка це як шлюб, клятва дiлити радiсть та горе, бути вiдданим, доки смерть не розлучить, лише з тою рiзницею, що зв’язок сильнiший, клятва Ї непорушна, а розлучення (зречення, дезертирство, або м’якiше слово “емiграцiя”, зрада) не є вирiшенням проблеми. А негiдне iснування на Батькiвщинi так само, як i нероздiлене кохання, заохочує вести боротьбу до кiнця… Ще ранiше поет пише:

Чи я живу, чи доживаю, Чи так по свiту волочусь, Бо вже не плачу й не смiюсь… Але Шевченко не може, просто не вмiє бути безпорадним стороннiм спостерiгачем життя; звертаючись до Долi, на повний голос, вiн вимагає: …дай жити, серцем жити I людей любити, А коли нi… то проклинать I свiт запалити! Поезii Ї не результат тривалоi та кропiткоi працi й не показник вмiння говорити так, щоб слова злiтали з вуст у вiршованi рядки. Це стан душi поета, i його голос вiдлунювався у кожному серцi у такiй далекiй Батькiвщинi. Той, хто кожен день працює до нестерпного болю в кiстках, хто, повертаючись додому, вже не в змозi пiдняти руку, але мусить, щоб нагодувати голодну сiм’ю,

Ї i пара дитячих очей бачить сльози на батькiвських щоках, Ї той теж має право на щастя. Саме такi думки вiдбиваються у вiршових рядках… Власнi проблеми та переживання вiдходять на заднiй план. Головне бажання

Ї сказати нарештi “наша земля”, не додаючи гiркого “не своя”, нiколи бiльше не бачити того сумного, сповненого болем i жалем, погляду, що колись бачив Тарас в очах своєi матерi. Прикро… Прикро, що нiчого не змiнити, що в рiднiй краiнi не маєш жодних прав, а на твоiй землi володарюють чудовиська, якi не уявляють, що таке людянiсть i спiвчуття. Та не однаково менi, Як Украiну злii люде Присплять, лукавi, i в огнi Їi окраденую збудять… Ох, не однаково менi. Попереднi рядки лише наголошують i поглиблюють головну думку твору, глибоку i не для кожного очевидну. Це нiби довгий, iнтригуючий барабаннiй дрiб перед важливим моментом, довгоочiкуваним висновком, ясним i коротким, визначеним. У цих словах Шевченко нiби передбачає важке майбутнє Украiни та пiдкреслює, що з цим не можна миритися. Вiн каже про приспану людську свiдомiсть, про проблему, котра всю украiнську iсторiю супроводжує наш народ, яка заважає створити повноцiнну Украiну сьогоднi i, можливо, матиме мiсце в майбутньому, ледь придушена. Iнодi здається, комплекс невiльника, що вiдбився в нашiй пiдсвiдомостi, на жаль, є плямою, яку не вивести. Письменник не має дивитися на свiт крiзь грати. На жаль, це реальнiсть. Шевченко, вiдзначений талантом, мiг стати вiдомим художником, мати безтурботне життя, проте свiдомо обирає iншу долю: вiдображати людське життя у словi

Ї стає Кобзарем, речником цiлого народу… I нехай пiдчас вiн скаржиться, шо думки, якi не дають спокою нi вдень нi вночi, приносять iз собою лихо, вони все ж таки Ї для автора Ї “квiти” i найдорожче у життi Ї “дiти”. У своiх творах вiн майстерно поєднує особисте й громадянське, власну сповiдь i думку народу. I нас заохочує жити i виконувати мiсiю людини, покращити може й не весь свiт, а хоча б маленьку його частину: свiй дiм, вулицю i себе…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

” Доле, де ти?..”