Дитинство жорстоке в маленького героя Оливера Твісту

Перша літературна робота Диккенсу була замовлена, і він, як початківець молодий автор, виплеснув на папір, іноді воістину як потрапило, чималий багаж своїх спостережень і зауважень, які як би самі собою нанизувалися на канву дорожніх пригод. Задум другого роману виходив уже від нього самого, тому природно, що отут Диккенс зміг представити перед читачем картини свого покаліченого дитинства. Правда, не можна сказати, що його дитинство було таке ж жахливе й жорстоке, яке було в його маленького героя Оливера Твісту. Будучи сином людини, що сидели

за борги й онуком казнокрада, Чарльзу з раннього років “довелося вступити в життя” – як він сам розповідав про себе. Зі злочинним же миром і відносини в нього були досить короткі. В’язниця й нетрі – це Диккенс знав зсередини.

Правда, він волів не говорити про цьому прямо, але його життєвий досвід сам собою виявився в книзі. При читанні “Оливера Твісту” мимоволі приходить на пам’ять початок роману ” Історія полковник Джека” Даниеля Дефо. Чи знав Диккенс “Полковника Джека”, не під його чи впливом написані сторінки про сумне дитинство хлопчиська? На цей рахунок немає точних відомостей,

у той час як думка Диккенса про Дефо відомо. З погляду Диккенса, Дефо письменник “байдужий”, інакше кажучи, не вміє зображувати почуттів і викликати їх у читача, за винятком одного – цікавості: а що буде далі? Так, дійсно, Диккенс умів викликати почуття, от тільки які це ж почуття? Що стосується мене, те якщо перші сторінки й десь десяток перших розділів можуть викликати подекуди усмішку, то під кінець книги сміятися чомусь не хочеться. Але не тому, що вже дуже бридкі або мерзенні картини описує письменник (хоча це й так), а тому що, як мені здається, міняється сам стиль книги, виникає стійке враження, що дописувати роман узялася абсолютно інша людина. Весь роман, на мій погляд, являє собою суміш гарних сентиментальних сцен, жахливих мерзенних уривків спочатку якимось детективом, причому з досить стислим, динамічним сюжетом наприкінці, начебто авторові вже набридло писатися

Весь роман, на мій погляд, являє собою суміш гарних сентиментальних сцен, жахливих мерзенних уривків спочатку і якимось детективом, причому з досить стислим, динамічним сюжетом наприкінці, начебто авторові вже набридло писати. Напевно, позначилася письменницька завантаженість Диккенса, під час його роботи над книгою. У книзі й сентиментальні сцени, і досить неприємні тяжкі уривки перемежовуються гумором. Хоча звичайно гумором це назвати складно. Фраза “сміх крізь сльози” сюди підходить більше, але й те, в окремі моменти деякі жарти стають не те що не смішними, але й часом зовсім не доречними. От взяти наприклад епізод на самому початку роману про трунаря або сцена смерті “відьми”, обокравшей мати Оливера. Гумор Диккенса – це не утробний досвід, а вміння посміхнутися у важку мінуту. От зараз, коли Шахрай відправиться за грати, напевно, надовго, якщо не назавжди. Список злочинів, за які покладалася страта, був украй більшим, ну або при “кращому” результаті справи – тиф, що косив ув’язнених

И от в останні мінути перед приношенням вироку автор змушує нас дійсно посміхнутися: хлопчисько виголошує промову, навіть не мовлення, а митецьку пародію на “теперішнього джентльмена”. Доросле мовлення маленької людини, як написано, з яким тактом і з яким гумором! І до питання про “цікавість”. Якщо в Дефо це почуття виникає дійсно дуже часто, то в Диккенса зовсім немає. Я навіть відклав книгу, коли Ненси вела Оливера від літнього джентльмена, що дали йому необхідну любов і пещення. Інші сцени настільки контрастні, що їхнього сполучення викликають масу емоцій

Взяти, приміром, мовлення й благання Оливера в лігвищі злочинців. Це дійсно незрозуміло. Вся книга здається брудної, забрудненої. Це враження підсилюють і опис Лондона, як здається вічно брудні, мерзенні, вогкі й сирі міста, зі своїми нетрями, кварталами для бідноти, вічно поганою погодою й, звичайно, жителями своєю зовнішністю й відношенням друг до друга як не можна краще підходящими під опис цього міста. Взагалі, швидше за все, це та епоха, час, коли голод, бідність були скоріше звичайним явищем, ніж виключенням із правила

Взагалі, швидше за все, це та епоха, час, коли голод, бідність були скоріше звичайним явищем, ніж виключенням із правила. Епоха контрасту, чистоти й бруду, піднесених мовлень і брудних лайок, обжерливості й страшного голоду, рабською покірністю одних і ідіотською самозакоханістю інших, нарешті, виникненню високої любові в Гарри й Рози й появі незрозумілого почуття, що виникло в Ненси до бандита Сейку. Звичайно, логічно міркуючи, стає небагато незрозуміло, яким образом маленький Оливер, пройшовши через весь той бруд і нечистоти, які тільки можна представити, не зіпсувався, не став на шлях злочинця й бандита, хоча б з банальнейшей і логічно виведеною метою – помститися цьому миру якщо не за всі, те хоча б за те, що він з’явився на це світло. Яким образом його душу зберегла чистоту? У Дориана Гріючи був портрет – дзеркало його душі, що як магніт тягло до себе щиросердечний бруд і гріховні помисли, не даючи їм зіпсувати зовнішність. Але в Оливера не було такого портрета. Проте, його душу, так само як і його “ангельська” зовнішність зберегла незайману чистоту

Як таке могло відбутися? Говорять дитина, вихований вовчою зграєю, втрачає не просто “людський вид”, але й самі основні, навіть примитивнейшие психологічні рефлекси, властиві його цивілізованому одноліткові. Я вже мовчу про моральні цінності тощо. Отож питання: як Оливер залишився таким, яким зустріли його й містер Браунлоу, і Роза, і стара леді після всіх перенесених їм негод? Але ж ті люди-тварини, починаючи зі скунса Бидла й закінчуючи теперішніми хижаками типу Сайкса й Феджина, будуть гірше простої вовчої зграї! Останні-Те без пристрасті привчають до себе дитини. Незрозуміло. Швидше за все, Диккенс хотів підкреслити, що “позначилася порода”, тобто джентльмен – він і в Африці джентльмен, “до шляхетного не пристає”. В описах всіх зол того суспільства виникають природні запитанння. А чи не так бідні були бедние? А чи не так бездушні й гордовиті богатие? А чи не так багато бездомних і сиріт? Чи не так безправний і поневолена дитина самого народження? Уже у свій час Диккенсу доводилося вислухувати докори в перебільшеннях, якщо не в перекручуваннях щирого положення чи справ не так бідні були бедние? А чи не так бездушні й гордовиті богатие? А чи не так багато бездомних і сиріт? Чи не так безправний і поневолена дитина самого народження?

Уже у свій час Диккенсу доводилося вислухувати докори в перебільшеннях, якщо не в перекручуваннях щирого положення справ. Не знаю, може й так, але адже рабська експлуатація дитячої праці не є вигадкою, як і описаний у книзі випадок про загиблого дитину-сажотруса. У кожному разі, виявляючи якийсь недолік у суспільстві, та й у чому б те не було, необхідно перебільшити, інакше це просто не викличе резонанс, пройде непоміченим, як саме собою належне. Перший російський перекладач Диккенса И. Введенский ознайомив автора з реакцією на його добутки публіки взагалі й такого її представника, як Достоєвський, зокрема. Диккенс був настільки торкнутий, що у важкі мінути з похмурою іронією говорив: “Настав час упаковувати валізи і їхати в Росію, там мене краще зрозумію, чим у моїй власній країні!”

А що, той стан суспільства, описуване Диккенсом у своєму романі, чимсь нагадує сучасне наше суспільство, те, від чого Англія змогла-таки піти – від пияцтва, злочинності й байдужості чиновників – знайшло відбиття в нашім сьогоднішнім житті


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Дитинство жорстоке в маленького героя Оливера Твісту

Categories: Нові твори

Links