Демон і Тамара в однойменній поемі Лермонтова
Саме Демон, а не людина, міг “все життя, століття без поділу й насолоджуватися й страждати”. Демонові були під стать нелюдські страждання: “Що повість тяжких позбавлень, Праць і лих юрби людської Прийдешніх, минулих поколінь. Перед минутою однієї Моїх невизнаних мучень?” Саме Демонові властиво безмежне презирство або ненависть до навколишнього
Де немає ні щирого щастя, Ні довговічної краси, Де преступленья лише так страти, Де страсті дрібної тільки жити, Де не вміють без остраху Не ненавидіти, не любити
Він приречений на повну
На мгновенье Нез’ясоване волненье У собі відчув він раптом. Німої душі його пустелю Наповнив благодатний звук И знову постигнул він святиню Любові, добра й краси”. Але потім знову та ж горда замкнутість: Коли ж він перед собою побачив Усе, що любив і ненавидів, Те галасливо мимо промайнув И, погляд пронизливий кидаючи, Посла загубленого раю Посмішкою гіркої дорікнув…
Типізований
Ситуація Демон – Тамара нагадує ситуацію Арбенин – Ніна. Але умовно-романтичне трактування Демона звільняє героя від ревнощів, від підозри в зраді, що знижують його велич. Близькі до цього відносини Печорина й Віри (“Княгиня Литовська”) точно так само дрібнить повсякденний мотив їхньої розлуки й заміжжя Віри. Загибель Тамари – результат зіткнення звичайного, але живого у своєму щиросердечному сум’ятті людини з титанічною натурою Демона. Злий дух тріумфував – він прилучив Тамару до свого миру. Про це говорить вигляд лежачої в труні Тамари:
Посмішка дивна застигла, Ледь мигнувши на вустах; Але темний, як сама могила, Сумний зміст посмішки тієї: Що з нею? Глузування ль над долею, Непереможне ль сомненье? Иль ‘до життя хладное презренье? Иль із небом горда ворожнеча? Як знати? Для світла назавжди Втрачено її значенье!
Романтична поема й за своєю формою: побудова її підпорядкована завданню розкрити внутрішні переживання центрального героя, протипоставленого усьому навколишньому світу,- звідси достаток монологів героя, патетично-декламаційний склад, єдиний у всій поемі, однаковий у мовленні автора і його улюбленого героя. Від редакції до редакції романтизм поеми не слабшає, але,, як це було в “Мцири”, у порівнянні з попередніми їй поемами, редакція “Демона” 1838 року виявляє вплив реалістичної манери лермонтовских добутків 1836-1837 років: перенесення місця дії на Кавказ, що послабляє абстрагованість поеми, окреслення побуту й використання переказів горців, більша психологічна вмотивованість характерів Демона й Тамари
Все це, однак, не виводить поему за межі романтизму. Але при незмінно романтичному характері поеми у всіх її восьми редакціях образи Демона й Тамари піддавалися істотним змінам, пройшовши в процесі переробок три найважливіші стадії. У редакціях 1829-1834 років, тобто в перших трьох і в п’ятої (четверту становить лише невеликий начерк, що залишився незавершеним), Демон губить черницю “від заздрості й ненависті”, ревнуючи її до ангела, мітячи небу, що послало його: “Красуні загинути треба, Її не пощадить він знову. Загине: колишня любов Не буде для неї огорожею!” У шостій редакції мотив мести перестає грати скільки-небудь істотну роль
Уражений красою Тамари, побачивши її знову осягнувши “святиню любові, добра й краси”, Демон забирає зі свого шляху нареченого Тамари й ангела й, домігшись любові Тамари, тим самим губить її. Торжество Демона в цій редакції полягає не в здійсненій помсті, а в тім, що й Тамарі стали доступні “до життя хладное презренье” і “з небом горда ворожнеча”. Останні дві редакції не містять мотиву близькості Тамари й Демона й знімають його торжество. При описі Тамари, що лежить у труні, опущені наведені вище вірші із шостої редакції, у тому числі так сподобалося Бєлінському рядок: “Иль із небом горда ворожнеча”, і про посмішку лежачої в труні Тамари сказано зовсім інше:
Багато про що смутному говорила Вона уважним очам:
У ній було хладное презренье Душі, готової перецвісти, Останньої думки вираженье, Землі беззвучне прости, Даремний відблиск життя колишньої, Вона була ще мертвій, Ще для серця безнадежней Навік, що угаснули очей,
Уже в сьомій редакції з’являється клятва Демона, пронизана прагненням до примирення з небом. Торжество ангела у восьмій редакції призводить до повної поразки Демона. Оповідання про нього завершується колись, що отсутствовали віршами:
И прокляв Демон переможений Мрії божевільні свої, И знову залишився він, гордовитий, Один, як колись, у вселеної Без упованья й любові!..
Останні дві редакції, таким чином, міняють загальний зміст поеми, різкіше підкреслюють неспроможність Демона, привносять у добуток мотив примирення з дійсністю. Це досягається навіть ціною порушень внутрішньої логіки поеми: слова. “Демон… знову залишився… без упованья” суперечать всьому попередньому тексту, де “упованье” є однієї з найважливіших рис його характеру. Такі невідповідності, а головне суперечній всій творчості Лермонтова, у тому числі й творчості останнього років, ослаблене звучання останніх двох редакцій, свідчать про те, що вони є результатом автоцепзури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)