Деградація особистості під впливом пристрасті до наживи (за оповіданням А. П. Чехова “Іонич”)

Як ми поживаємо отут? Та ніяк.

Старішаємо, повнішаємо, опускаємося.

День і ніч-доба геть, життя проходить

Тьмяно, без вражень, без думок…

А. Чехов

Оповідання “Іонич” було написано А. П. Чеховим у 1898 році. Тема не була новою для нього. Він знову звернувся до питання, над яким хотів примусити задуматися російського обивателя. Для чого жити? У чому сенс життя? Відчувається, що автору було боляче спостерігати деградацію свого героя. Чехов не тільки глузував з тих, хто товстішає, тупішає. Він змушував задуматися читача: а який

я? Чи не схожий я на них? А якщо схожий, що зробити, щоб зникла ця схожість?

Який же він, герой оповідання “Іонич”? Такий же звичний недалекий товстун із тьмяними короткими думками, які юрбами виходили з-під пера Чехова і населяли російські повітові міста С., P., Н. і так далі? Чи є в ньому щось особливе?

Є, безсумнівно. І це особливе – розум. Дмитро Іонич Старцев розумний. Пригадаємо його на початку оповідання. Хіба здаються йому романи Віри Йосипівни гарними і потрібними? Ні. Хіба здаються йому жарти Івана Петровича смішними і вдалими? Ні. А гра Котика? Вона нагадує Старцеву грубу механічну роботу. А

інші жителі міста? Вони дратують Старцева. Чим викликане роздратування? Молодий лікар розуміє, наскільки незначні інтереси оточуючих його людей, які говорять із задоволенням тільки про їжу. Але виникли в Старцева хоча б думки про те, що потрібно боротися з цією вузькістю інтересів? Ні. У нього не виникло бажання боротися навіть за своє кохання. Втім, його почуття важко назвати коханням. Не може викликати повагу почуття, що згасло через три дні після відмови Катерини Іванівни. Кохання – це почуття, яке однаково гучно змушує стукати серця і в палаці, і в курені. Старцев нездатний на таке почуття. Не випадково він із задоволенням думає про придане, а відмова коханої не приводить його в розпач, а ображає. Сильне почуття потребує переживань, витрати духовних сил. А це не властиво Старцеву.

Героєм опанували душевні лінощі, що заважає йому страждати і ненавидіти, заважає боротися з тими хибами в навколишньому житті, які він помічає. Такі лінощі і породжують ту пристрасть, що згодом витравить усе хоч трішки піднесене з душі Старцева.

Чому саме пристрасть до наживи більше за все привернула ледачого Іонича? Тому що ця пристрасть не входила в суперечність з уявленнями оточення про добропорядне життя, ця пристрасть викликала повагу і розуміння обивателів, із якими Старцеву не захотілося сваритися.

І наприкінці оповідання саме думка про гроші згасила останній вогник у душі Іонича, запалений словами дорослої і розумної Катерини Іванівни.

Чи можливі Іоничі в наш час? На жаль, їх багато. Ще живучі уявлення про те, що для поваги людей достатньо придбати машину, гарні меблі й імпортний одяг. І, на жаль, у багатьох такий добробут викликає прихильність, незалежно від того, негідник володіє машиною чи гарна людина. Добробут – це добре. Але страшно, коли він затьмарює все інше в житті: кохання і ненависть, добро і чуйність, мрії і страждання. Коли бачу сучасних Іоничів, подумки звертаюся до них:

Не позволяй душе лениться.

Чтоб в ступе воду не толочь,

Душа обязана трудиться

И день и ночь, и день и ночь…

Дуже хочеться, щоб у кожній людській душі горів вогник, який не загасять миттєві думки про шурхотливі папірці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Деградація особистості під впливом пристрасті до наживи (за оповіданням А. П. Чехова “Іонич”)