Давид Гофштейн Поезії

Давид Гофштейн
Поезії
Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990
О час! О простір! О число!
На грань хибку я ставлю юний крок,
Правуючи свое русло
В безмежний ваш поток!
За мною на вологу рінь
Моя кладеться тінь.
Така легка моя рука,
В ній вудочка пругка.
Закину вудочку в глибінь,
Бездонну і безкраю,
І краплі вічності дрібні
Сміються – ллються в зір мені
З усього, що впіймаю.
Удень, коли сонце звершає похід тріумфальний
Закуреним бруком

/> I стелеться стомлено сонний асфальт
Під жіночі легкі закаблуки,-
Тоді мені часом здається,
Що жде мене щось надзвичайне,
Що диво якесь світлосяйне,
Дощами умите і сонячним чаром повите,
Зненацька навстріч мені вийде…
I духом
Одним тільки рухом
Звільняюся я від журби навісної,
I плащ мій,
Злинялий від спеки палкої,
Просякнутий пилом до краю,
Із мене зміїсто сповзає,
I я мов зникаю…
Надвечір, як грає на заході сонячне тливо,
Туди пориваються очі мої сиротливо,
Де, наче пощерблена чаша,
Кривавим вином наливаються звільна міждашшя.
У місті, де вмер уже гомін,

/> Про мене загинув і спомин…
З старою журбою,
В плащі, пересяклім наскрізь пилюгою,
Пускаюся я у непевну мандрівку,-
Вона тепер там десь, далека, таємна домівка.
Десь там поволі, ледь помітно,
Вже далі сірість огорта,
А тут – таке ще світло,
Така ще яснота!
Там, осторонь,
У мертвій порожнечі неба
Горить ще сонце
Жовтими полотнами полів
(Пора жовтнева),
Вогнями світлими
Замріяних лісів,
Ріки сталево-синьою стягою.
Прощається земля
Без слів
Із царством світла і спокою…
Її лице
Спокійне і погідне,
У кожній зморшці
Струмують тихо
Усмішки прозорі,
Уся вона ласкава і привітна,
I вдячність світиться
В напівпогаслім зорі…
I звернений той зір
До білих стін
Людських осель.
Останній відблиск дня,
Здається,
Людям
Від матері
Напучення несе:
“Ну, годі на сьогодні,
Усім хай буде мир!”
Сонце!
Твое тепло
До повних зібрано комір.
Останній листопад!
I кожен крок
В глиб осені безжалісно веде мене…
I знову серце
Рветься до зірок –
З’єднатися з далекими едемами.
Поволі йду вздовж огорожі,
I кожен прут,
I кожен пруг
Теплу моїх чутливих рук
Говорить приторком колючим і ворожим,
Що десь за тим принишклим видноколом,
В великім світі
Збратаних стихій,
Крицевими крильми
Уже ширяє холод –
Незрозуміло лютий, незбагнено лихий.
Та тут,
У тихому осінньому осонні,
Так легко приховати до весни
Бажання, ледве втишені,
Хотіння напівсонні…
Душа вже жде
Нових, іще не звіданих
I первісно розвихрених утіх…
О, де ж ви, де,
Нові джерела,
Що спрагу вгасите жадань моїх нових?
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Гіллям осокорів безлистим
I льотом ластівки стрілистим
Благословляю
I вітаю їх!
Ясний осінній день, день світлого прощання…
Як кожне дерево, як кожний птах,
Я відчуваю біль згасання і зникання –
Й людини радощі, в якої все в руках.
Країни радощі, єдиної на світі,
Де любо сіять хліб і гартувать мечі,
Де вік виправдує страждання цеї миті,
I вдень зникає сум, народжений вночі.
Не втратив я в стрімкім круговороті
Ні радощів буття, ні втіхи самоти,
Буяння мускулів, блаженство крові й плоті
Усе зумів я зберегти.
Ті радощі умножив я стокротно,
До спільної приставши боротьби
I усвідомивши достотно
Ходу величної доби.
Звершило сонце круг:
Весна і літо, осінь і зима…
Знов полонить мене твоя одвічна велич,
Знов серце повнять радощі і співчуття пройма.
Десь у дальній далечі страждання розплилися,
Хиляться, соромлячись, давнії жадання,
Осяйною яснотою повилися
Всі твої розвихрені, бентежні поривання…
I раптом строге чується веління:
Один лиш раз така буває мить!
Про неї варт прийдешнім поколінням
Пісні створить!
Хай ллється піт, хай ломить тіло втома,
Хай упряж хляпає, діткливо в боки б’є,
Та в свисті батога чуть крил орлиних помах:
Є іще радість, є!
Стомивсь я в цю мить від всезнання,
Обридло мені всехотіння;
Єдине бажання,
Єдине воління –
Це світле незнання,
Солодке безвілля,
Лиш плинути вдаль із легким хлюпотінням,
Як хвиля, як хвиля…
ПОЧИНОК
Снується з ясного починку
Тонка мов нитка,
Із пруттям зеленим
У бильцях хисткої колиски
Сплітається витко.
. . . . . . . . . . . . . . .
Пронеслися вибриком сонячні роки,
Десь зникли у часі.
Хоч плуталась нитка моя,
А все далі тяглася.
. . . . . . . . . . . . . . .
Той світлий починок
Я знов віднайшов,
Що був загубився, здавалось.
I легше крутитись у прядці,
I прясти, й снувати,
I знати,
Що ниточка світла моя
Не порвалась.
Мабуть,
Раз в житті буває
День такий хороший, гожий!
Мабуть,
Разом дні усі хороші
Десь зібрались світлим маєм
I обрали одностайно
Цей хороший день вождем!
Мабуть,
Світ увесь, як надзвичайний,
Відзначає теж цей день!..
Не плакати, не сміятись,
а розуміти.
Спіноза
Із тобою, світ,
Легко віч-на-віч.
Бачу скрізь твій вид,
Чую скрізь твій клич.
На шляхах земних,
Де шумить розмай,
В небесах ясних,
Де блищить безкрай.
НА ПАРНАСІ
Ще нікому з містечкових
Не траплялось тут бувати;
Я ж прорвався випадково
I, нівроку, пізнувато…
Без наказу, без запросин
Я у пісню взяти ладен
Гір верхів’я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.
Я забіг сюди на хвильку
Без запросин, без мандату…
Це зашкодить вам хоч стільки –
Я хотів би вас спитати.
Чи ж тісніша в вас тіснота,
Як один куди змандрує?
Та й не бійтесь – все достоту
Вам віддам, що тут знайду я.
Не змарнуюсь на чужині
I нічого не розтрачу,
Берегтиму, як святиню,
Нашу сутність, нашу вдачу.
Без наказу, без запросин
Я візьму у пісню радо
Гір верхів’я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.
БІЛЯ КАСТАЛЬСЬКОГО ДЖЕРЕЛА
Напився, втер уста і вигукнув: “Хвала!”
Той гук удалині
Луною оддало…
Оспіване стократ кастальське джерело!
Спасибі від душі! Ти ж нині і мені
Ущерть того пиття дзвінкого налило,
Натхнення віщого, що зроджує пісні!
Хвала! Хвала!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Давид Гофштейн Поезії

Categories: Твори з української літератури

Links