Цвіт щастя скорочено – Богдан Лепкий

Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: “щастя”.
– Що таке щастя? – питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане обличчя.
– Щастя, дитинко, то доля, – повторяла мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те дивне слово “доля”.
– А що таке доля?
– Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжке дістати.
– А гарний він, той цвіт?
– Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навіть дуже гарний. Як дивитися на його, то очі радуються, а на серці робиться весело й мило.

Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за ним і принесу його для вас і для себе.
– Тепер тобі годі, дитино, – казала мати, цілуючи сина в русяву головку, – ти ще такий слабонький, а то гень за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді й підеш.
– Ні, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?
І “скажіть”, і “скажіть” лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, підійшла до вікна і показала на став. (їх хата стояла на горбочку, а перед хатою у долині був став).
– Ось там, за ставом, чи бачиш?
– Бачу, мамочко, бачу!

їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні! Чи це далеко?
– О, далеко, дуже далеко, дитино, – гень за водою!
– Аж за водою…
І задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він великими, синіми очима в далеку далечінь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води. Був вечір. На овиді блиснула вузенька, ясна смута, а за хвилину виплив місяць, немов човен круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здавалося, що сунеться не по вечірньому, тихому блакиті, лиш по дрімливій воді.
– Мамо! – радісно закричав хлопчина, зриваючися нагло з довгої задуми. – Знаєш, мамо, що?
– Що, дитино?
– Я вже знаю, лиш тобі не скажу.
– Та чому не скажеш?
– Бо не скажу. Ти гнівалася би на мене.
– Ой ти, ти мій пустію, а чи ти знаєш, що мамі всьо треба казати?
– Знаю, але цього не скажу, цього одного, – відповів хлопець і сховав свою кучеряву головку на материних грудях.
Незабаром лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бога, щоб татові, сестричкам і братчикам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила і сказала: “Спи!”. І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить. Навіть хропів. Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях відійшла від його ліжка і зачинила за собою двері, підніс повіки.
Хлопець не спав до світанку – думав про райську квітку щастя. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна.
Вікно відчинив легенько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги і поранній холод перейняв його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер він зовсім виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в її зимні обійми.
– Ходи, – каже, – я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ще ніколи. Ходи! Не бійся!
І він простягає руку і кидається у воду. На виднокрузі світає. На золотім рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов луска на великанській потворі рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше і дальше. Тіло у нього дрижить, серце тріпонеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить, – і йде. Аж тут на зустріч йому пливе велика біла птиця. Пливе повільно, мов човен на морі, крила пускає як вітрила, ногами по воді кермує – то лебідь. Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю.
– Возьми мене, лебедю білий, і перевези за воду! Я тобі не заважу, глянь, який я маленький!
Так каже хлопець; а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. І Іриглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу-лебідку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці і підпливає.
– Зажди! – просить хлопчина. – Не тікай від мене, возьми мене з собою, перевези! Але лебідь не слухає його. Все скорше і скорше, і скорше лине по блискучих хвилях.
– Зажди! – просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню. Дрібонькі хвилі горять; легенький вітер перебігає по них, від ліса несе пахощами живиці. Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б’є, відбивається й дальше несе і заносить малого хлопчину. Вже він по груди пірнув у глибоку иоду, вже лиш головку видно, лиш руки, лиш волосся сплило…
Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить і брови хмарить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка.
Що буде?
– Що буде? – думає лікар.
Те, що бог дасть. Коли сильна природа, так при божій помочі преможе. А як ні, то піде за щастям, за вічним щастям.
А хвора дитина блудними очима вдивляєтся в стелю, піднімається на недужих крижах, витягає руки і шепче спаленими устами:
– Я хочу квітки-щастя… Пустіть мене, хай іду за нею…
З тої пори багато літ минуло. Маленького кучерявого хлопця ніхто не пізнав би нині. Виріс і відмінився. Змужнів і пізнав життя.
Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі і знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квітка щастя. Він це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду і йде за нею, за тою квіткою щастя. Та чи дістане її? Хто знає?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Цвіт щастя скорочено – Богдан Лепкий

Categories: Скорочені твори

Links