Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?

Вірш В. Симоненка “Старість” я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого
…Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,…
…Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати “образи від усіх” на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце

прийшла глибока і трепетна шана до цього діда. Я побачила, як його облягла, “мов батька”, малеча (згадаймо давно істину: дитячі душі безпомилково відчувають добро у людині!). І от останні рядки вірша являють нам Людину, яка
Все стерпить – докори, сором, лихо –
Лиш би вмерти на землі батьків!
Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш “Дід умер”. Дійсно: “От і все”. Та чи “все”? А сльози роси, якими “плаче жито”? А “всі турботи його, всі надії, жалі”, які не вміщуються “в тісну домовину”? Як і у автора, “відчай груди мені розпанахує, рве”, тому слідом за Симоненком я,

наче заклинання, повторюю:
Я не вірю,
Що дід із могили воскресне,
Але вірю,
Що ні –
Він увесь не умре.
Він залишиться у подиху землі, у весняному буянні, у кожній краплинці крові онуків, у їх думах, радощах і муках.
Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів – “безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда”…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?

Categories: Твори з літератури

Links