Бути може, у Леті не потоне строфа, що складається мною

Кожний “вимогливий художник” у своєму житті намагається досягти того, щоб його пам’ятали, не забули. І великий російський письменник А. С. Пушкін, як щирий творець, робить щось значиме, велике, важливе для всього людства, хоче, щоб навколишні його люди усвідомили значення, місію поета у світі, зрозуміли його творчість, сподівається, що “у літі не потоне строфа, що складається” їм, адже творець живе лише тоді, коли живе його поезія.

И “строфа” такого письменника “у Леті не потоне”, головне для якого – духовність, тому

щирий поет все життя свою “духовної жаждою млоїмо”. Істинно цим “божественний посланник” відрізняється від інших людей, усього народу, юрби, для яких найважливішими цінностями, що визначають все існування людства, є матеріальні блага, “злато”:

Нам потрібно злата, злата, злата:

Збираєте злато до кінця!

Тому “чернь тупа” намагається витягти із усього вигоду для себе, користь:

Як вітер, пісня його вільна,

Зате, як вітер, і марна:

Яка користь нам від їй?

А пророк це людина безкорисливий, не потребуючий “за почуття воздаянье”, адже “блаженний, хто мовчачи був

поет”. А безкорисливість робить людини незалежним від благ матеріальних, страстей, “злата”, тобто вільним.

Отже, лише поезія безкорисливого, незалежного художника, що є людиною вищої духовності, “у Леті не потоне”. І такий творець здатний своїми добутками. Будити “почуття добрі” у людях: жаль, милосердя “молоді сини” яких “ідуть собою помножити двірські юрби змучених рабів”, до юних дів, що цвітуть “для примхи байдужої лиходія”, до друзів, що проводять свої дні в ув’язненні, “у глибині сибірських руд”, “у похмурих прірвах землі”. І поет, співчуваючи засланим декабристам, багато хто з яких були його ліцейськими друзями, намагається допомогти їм радою, добрим словом (Бог допомогти вам, друзі моие), призиває зберігати “горде терпенье”, надію, вірити, що “прийде бажана пора”.

Отже, поезія юного творця буде жити вічно, що будить у людях почуття добрі”: н тільки надію, віру, жаль, милосердя до ближнього, співчуття всім, кому важко, важко в житті, але любов до Батьківщини, майбутнім поколінням, “до отеческим трун”, друзям, жінці. Виходить, що А. С. Пушкін філософськи міркує навіть і від почуття любові. Адже для поета це добре, искреннее, тепле почуття, це дарунок для кожного люблячої людини, творець вірить у те, що коли-небудь його відвідає щира любов:

И, може бути, – на мій захід сумний

Блисне любов улыбкою прощальної.

И поет упевнений, що в той період свого життя він випробує щире блаженство. Але й у повсякденний час творець насолоджується тим, що він існує в цьому світі, “небес обранець” хоче жити, “щоб мислити й страждати”. Адже для пророка зовсім не важливі сиюминутные радості, тому сенс життя “вимогливого художника” полягає в тім, щоб мучаться, адже страждання виховують душу, волю людини, роблять його здатним співчувати іншим.

Отже, люди не забудуть, будуть шанувати такого поета, що намагається знайти істину, відповістити на запитання про сенс життя людей, говорить про вищі цінності людства.

Але поважати такого творця будуть лише наступні покоління, нащадки “небес обранця”, адже він є пророком, тому що сам Бог виконав його “волею” своєї, обдарив серцем, що, як “угль, що палає вогнем”, “віщими зіницями”, здатністю “дієсловом палити серця людей”. Тому творчість поета пророче, і сучасникам часом дуже важко зрозуміти, поезію “небес обранця”. Але були люди, які шанували, любили, розуміли й поважали поета А. С. Пушкіна й під час його недовгого життя. Це були декабристи, багато хто з яких були ліцейськими друзями творця. Вони ділилися з ним своїм світоглядом, насолоджувалися його суспільством, глибоко вірили його словам, які будили в декабристах віру, надію в те, що “прийде бажана пора”, “окови тяжкі впадуть”, “Росія вспрянет від сну”. Адже ці слова “небес обранця”, сказані від усього серця й душі, були добрими й щирими. Так, з усією ніжністю й любов’ю поет бажає своїм товаришам щастя, удачі:

Бог допомогти вам, друзі мої

Отже, щирого творця будуть шанувати не тільки майбутні покоління, але і його сучасники, нехай навіть деякі.

Але чому ж сам поет А. С. Пушкін глибоко вірить у те, що творчість його “у Леті не потоне”? Так адже ” вимогливий художник” писав не заради сиюминутной слави, “злата”, матеріальних благ, а “із вдохновенья”. Поет вірив у те, що вустами його говорить Бог (“і бога глас до мене воззвал…”), “небес обранець” усвідомлював свою велику місію, доручену йому всевишнім творцем миру:

Дієсловом пали серця людей.

Таким чином, поет, що пише “із вдохновенья, не із плати”, не чекає “за почуття воздаянья”, усвідомлює свою місію, доручену Богом, буде жити вічно в душах і серцях людей, майбутні покоління й навіть деякі сучасники зрозуміють його творчість.

Але “чернь тупа” за всіх часів буде “плювати” на поезію “божественного посланника”, сварити його. Але щирий художник завжди залишається “твердий, спокійний”, упевнений у собі.

Отже, А. С. Пушкін, як щирий творець, “небес обранець”, буде жити вічно, поезія його шанована до сьогоднішніх днів, люди люблять, поважають і цінують, вона ніколи “у Леті не потоне”. Адже вірша великого письменника А. С. Пушкіна в кожному, хто їх сприймає душою, серцем, будять прекрасне піднесене бажання: робити добро, залишити після себе хоч маленький слід, але гарний, приємний і добрий.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Бути може, у Леті не потоне строфа, що складається мною