Бунт головного героя романа “Злочин і покарання”

Роман “Злочин і покарання” був написаний в 1866 році великим російським письменником Ф. М. Достоєвським. Цей добуток відтворює життя міської бідноти, відбиває ріст соціальної нерівності, злочинності. Основний мотив роману – це падіння моральності. У своєму добутку Ф. М. Достоєвський розповідає про людей, що живуть напруженим духовним життям, які болісно, завзято шукають істину.

Письменник показує життя різних соціальних груп: знедоленого міського люду, придавленого нестатком і приниженнями, утворених бідняків, що бунтують проти

зла й насильства, що процвітають ділків. Достоєвський глибоко досліджує не тільки внутрішній мир окремої людини, але і його психологію. Він ставить складні соціальні, моральні й філософські питання. Пошуки відповідей на ці питання, боротьба ідей – от що становить основу роману. Головний герой “Злочину й покарання” – студент Родіон Розкольників, що живе в крайній бідності. Він був “чудово гарний собою, із прекрасними темними очима, русявий^-русявий-темно-русявий, ростом вище за середнє, тонкий і стрункий”. Це духовно багата особистість. Неодноразово ми переконуємося в його чуйності й чуйності. Розкольників

гостро сприймає чужий біль.

Ми маємо можливість переконатися в цьому. Так, ми бачимо, як, ризикуючи життям, головний герой рятує під час пожежі дітей. А сім’я Марме-Ладових? Наскільки ранила Раскольникова картина вбогості й нещасть, коли він відвідав будинок цих людей! Він залишає там свої останні мідні гроші, хоча сам бідний і не знає, як далі жити. Герой Достоєвського співчуває Соні, прийняв її як “пристойну панянку”. Його дуже ранить цей побут, де навкруги панують бідність і зневірО. Така риса характеру Раскольникова, як любов до людей, проявляється, коли він намагається врятувати збезчещену дівчинку-підлітка, віддає останній двугривенный, щоб не дісталася вона ще одному мерзотникові, “жирному франтові”, що полював за нею. В особі головного героя ми бачимо безкорисливої й чесної людини, що мріє про досконалість і гармонію миру. Він розумний і гордий, його хвилюють удалечінь питання.

Чому одні – розумні, добрі, шляхетні – повинні животіти, а інші – незначні, підлі, дурні – живуть у розкоші й достатку? Як змінити цей порядок? Хто така людина: “тварина тремтяча” або володар світу, “право имеющий” переступити моральні підвалини? Безвихідна бідність і постійний нестаток змусили Раскольникова дійти висновку про те, що суспільство побудоване на несправедливості. У його голові народжується дивовижна теорія. Він уважає, що всі люди діляться на дві категорії: звичайні й виняткові. Звичайні становлять більшість і підкоряються закону, вони живуть для того, щоб народжувати собі подібних. Виняткові, як, наприклад, Наполеон, нав’язують більшості своїх воль. Для них не існує законів, вони самі їх установлюють.

Якщо їм треба, вони можуть піти й на злочин. Раскольникову залишається вирішити, хто він – звичайна людина або “володар долі”. Чи має він право порушити закон для того, щоб улаштувати свою долю, полегшити життя матері, сестри й інших людей? Якщо він “сильна особистість”, то він зможе ощасливити “юрбу”, думає Розкольників. Створена героєм Достоєвського теорія приводить його до злочину. Переконаний у своїй винятковості, Розкольників вірить у правоту своєї теорії й перевіряє її на практиці, убивши старуху-процентщицу. Це вбивство й повинне було стати випробуванням для РаскольниковО. Баба-Процентщица в романі Достоєвського втілює в собі мир зла, корисливості. На думку Раскольникова, її вбивство було б не злочином, а благом. Але, убивши бабу, Розкольників не відчув себе Наполеоном, якому “усе дозволено”.

Ця людина не була покликана керувати більшістю. Він хотів мати “волю й владу, а головне – влада! Над всією тремтячою твариною, над всім мурашником!” І цю владу він повинен був одержати, звільнивши себе від морального закону. Але моральний закон виявився сильніше його. Розкольників – мислитель, у якому зштовхнулися дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них, Ці трагічні протиріччя зароджуються в глибині душі героя, а також поряд з ними виникає ідея вседозволеності, що заперечує все добре, світле, чисте в герої, одним словом, все найкраще. У цей час у його свідомості відбувається розлад, і Розкольників говорить: “Мені життя один раз дається, я не хочу чекати загального щастя, я й сам хочу жити, я адже теж хочу”. Але помилковий шлях, вибраний героєм роману, приводить його до морального катування. Відплата самітністю – такий вирок, винесена Достоєвським.

Це виражається в тім, що після здійснення злочину Розкольників замикається в собі, і вся його внутрішнє життя стає завзятою боротьбою із самим собою. Письменник показує його в стані крайнього морального падіння, саморуйнування, самозаперечення. Раптово приходить внутрішнє моральне покарання, про яке герой і не думав, радуючись за хвилину перед тим “порятунку від небезпеки, що давила,”. Він відчув себе ув’язненим у повну самітність: “З ним відбувалося щось доконане йому незнайоме, нове, раптове й ніколи не колишнє”, “будь те всі його рідні брати й сестри, а не квартальні лоручики, те й тоді йому зовсім нічого було б звертатися до них і навіть ні в якому випадку життя”. Це болісне відчуття роз’єднаності з людьми давить на Розкольників а, і він починає тягтися до них. Це видно зі слів, звернених до Соні: “Не залишиш мене, Соня?”

Ми бачимо, що герой боїться втратити людини, що зміг його зрозуміти й полюбити. Соня і її любов стають для Раскольникова порятунком, і він підкоряється їй не розумом, а всією своєю душею. І тільки любов допомагає єднанню героя з людьми, його примиренню із самим собою. Недарма Достоєвський пише: “Їх воскресила любов”. Письменник заперечує індивідуалізм, заперечує теорію “сильної особистості”, влада “надлюдини”, навіть якщо це “добрий тиран”. Слідом за Пушкіним і Толстим, він розвінчує й “наполеонизм”. Навіть якщо на шлях насильства стає чесна й добра людина, вона неминуче приносить зло собі й іншим людям. Цю логіку життя письменник ілюструє й сюжетом роману. Убивши “шкідливу старушонку”, Розкольників змушений убити і її сестру Лизавету, щоб не залишити свідка злочину.

Але сестра баби така ж бідна й нещасна, як він сам, як Соня Мармеладова, що він хоче зробити щасливої. Один злочин спричиняє інше – така логіка злО. Бунт Раскольникова проти законів суспільства можна назвати індивідуалістичним. Він не може бути засобом рішення гострих соціальних проблем. Тим більше, їх не можна вирішити шляхом насильствО. Достоєвський же бачить вихід у поширенні ідей християнської любові й самопожертви. Так, Соня теж “переступила” закон, ставши повією, але зробила це заради любові до своїм ближніх, заради сім’ї. Цей шлях самовідданості викупає злочин дівчини. Достоєвський засуджує Раскольникова, але в той же час і співчуває йому. Письменник не може знайти виходу з миру зла й страждань, як і його герой. Але сам пошук шляху, заперечення насильства, культу “сильної особистості”, твердження величі любові до людей зробили роман одним з найбільших гуманістичних добутків у світовій літературі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Бунт головного героя романа “Злочин і покарання”

Categories: Нові твори

Links