Жили колись король із королевою, і був у них єдиний син. Ось підріс королевич, і король із королевою влаштували свято хрещення, і волосся у сина свого підрізали, як по народному звичаю покладене. Скликали вони на бенкет самих знатних людей із усього королівства. Засвітилися вікна тисячью
Вогнів, заблискали білі палати сріблом, золотом і дорогими самоцвітами. А ввечері - у саду стали дівчини коло водити, на яку не подивишся - око не відірвеш! Танцюють красуні у хороводі й з королевича ласкавих очей не зводять - так, здається, і з'їли б його.
Опівночі гості розійшлися по будинках, а королевич вийшов погуляти у гай, де росли старі липи. Зійшов місяць, стало світле, як днем, королевичеві не спалося. Гай стояв, немов зачарована, - товсті стовбури старих дерев відкидали темні тіні, а місячне світло, проникаючи крізь листя, малював на землі вигадливі візерунки. Пахнуло липовим кольором, начебто ладаном у церкві. Королевич задумавшись брів по м'якій траві й не помітив, як вийшов на галявину. Дивиться - а на галявині, осяяна місячним світлом, коштує маленька вила-чарівниця у білому вбранні, і блищить на ньому золоте шиття. Довгі волосся її розметалися по плечах, а на голові блискає золота корона, обсипана дорогоцінними каменями. Та була ця вила зовсім малюсінька. Немов лялечка! Зупинився королевич і очей від неї відвести не може. А вона раптом заговорила, і голосок її задзвенів, начебто срібний дзвіночок:
- Прекрасний королевич! Мене теж запросили на свято, так не посміла я у гості до тебе прийти, - дуже вже я маленька. А тепер ось прагну привітатися з тобою при місяці, світло її заміняє мені сонячні промені! Сподобалася королевичеві маленька вила. Нічна чарівниця нітрохи не злякала його. Підійшов він до маленької виле й побрав її за руку. Але вона раптом вирвалася й пропала. Залишилася у руці у королевича лише вилина рукавичка, така малюсінька, що королевич із труднощами натягнув її на свій мізинець. Засмучений, повернувся він у палац і нікому ні словом не згадав про те, кого бачив у старому гаї.
На наступну ніч королевич знову відправився у гай. Бродить він при світлі яскравого місяця, усе шукає маленьку вилу. А її немає ніде. Засумував королевич, вийняв через пазуху рукавичку й поцілував її. Та у ту ж мить перед ним стала вила. Королевич до того зрадів, що й сказати не можна! Серце у нього у груди так і застрибало від щастя! Довго вони гуляли при місяці, весело бовтали один з одним. Та дивна справа! Поки вони розмовляли, крихітка вила на очах у королевича помітно підросла. Коли прийшла їм настав час розставатися, вона була вдвічі більше, чим у минулу ніч. Тепер рукавичка не налазила їй на руку, і вила повернула її королевичеві зі словами:
- Побери рукавичку у стан і гарненько бережи її. Сказала - і у те ж мить зникла.
- Я буду зберігати твою рукавичку у себе на серце! - викликнув королевич.
З тих пір щоночі королевич і вила зустрічалися у гаї під старими липами. Поки світить сонце, королевич місця собі не знаходить. Цілісінький день тужить він по своєї виле, чекає не дочекається, коли ніч настане й місяць на небі прогляне, і усе ворожить: " чи Прийде сьогодні моя вила?" Королевич любив маленьку вилу всі сабоней і сабоней, а вила щоночі ставала усе вище. На дев'яту ніч, коли настала повня, вила порівняла ростом з королевичем.
- Тепер я буду приходити до тебе щораз, коли місяць випливе на небі!
- весело проговорила вила ніжним своїм голоском.
- Ні, дорога моя! Не можу я без тебе жити! Ти повинна бути моєї. Я тебе зроблю королевной!
- Милий мій! - відповідає йому вила. - Я буду твоєї, але ти повинен мені
Обіцяти, що усе життя будеш любити тільки мене одну!
- Обіцяю, обіцяю! - не замислюючись, закричав королевич. - Обіцяю завжди любити тебе одну, а на інших і дивитися не стану.
- Добре! Тільки помни - я буду твоєї лише до тієї пори, поки ти залишишся вірний своєму слову.
Три дні через зіграли весілля. Запрошені не могли надивуватися красі маленькій вила.
Щасливо прожили королевич зі своєю молодою дружиною сім років, як раптом умер старий король. На похорон зібралося народу сила-силенна. У труни його проливали сльози найкрасивіші й знатні жінки королівства. Та була серед них одна черноокая красуня з рудими волоссями. Не молилася вона богу, не оплакувала покійного короля, а невідступно переслідувала поглядом молодого королевича. Королевич помітив, що красуня з рудими волоссями очей з нього не зводить, і це здалося йому надзвичайно приємним.
Коли похоронна процесія рушила на цвинтар, королевич, який вів під руку свою дружину, тричі подивився на черноокую красуню. Раптом дружина його заплуталася у спідниці й ледве було не впала.
- Ой, подивися-но, плаття стало мені довго! - викликнула вона. Та правда... Тільки королевичеві й невтямки, що його дружина стала меньшеростом.
Але ось старого короля поховали, і усе рушили назад у палац. А рудоволоса красуня ішла за королевичем по п'ятах, ні на крок не відставала, та й він на неї поглядав нишком. Так і не помітив королевич, що його дружина знову перетворилася у маленьку вилу. А ледь увійшли у старий гай, вила й зовсім зникла.
Королевич одружився на рудоволосій красуні із чорними очима. Так тільки не прожив він з новою дружиною й трьох днів щасливо. Спочатку зажадала вона купити їй алмазне ліжко. А там і пішло... Те одне їй подавай, то інше, так усі такі дивини, яких ні у кого немає. А якщо, траплялося, не виконає королевич її бажання, красуня відразу у сльози й ну плакати, і ну сварити чоловіка. До того набридли королевичеві примхи жадібної красуні, що вигнав він її з будинку...
Тільки тоді зрозумів королевич, що він наробив. Горює він, зітхає по маленькій виле. Та знову, лише випливе місяць на небі, іде королевич у гай, де ростуть старі липи, і кличе свою милу, добру вилу. Шукав її королевич, шукав, кликав свою вилу, кликав і вуж зостаритися встигнув, очікуючи її. Так тільки маленька вила так і не повернулася до нього...