Боротьба добра зі злом – головний конфлікт народної казки. Брати Грімм – відомі збирачі німецьких народних казок

УСІ УРОКИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 5 КЛАС

I семестр

НАРОДНА КАЗКА

(5 годин)

УРОК № 6

Тема. Боротьба добра зі злом – головний конфлікт народної казки. Брати Грімм – відомі збирачі німецьких народних казок

Мета: допомогти учням усвідомити головний конфлікт народної казки; ознайомити з роботою відомих збирачів народної творчості, зокрема німецької; розвивати навички виділення головної думки, формулювання її, вміння самостійно працювати з підручником; розширювати учнівський кругозір; виховувати прагнення чинити добро,

бажання до пізнання нового.

Обладнання: портрети братів Грімм, збірки казок, зібраних ними та іншими фольклористами; карта Європи, старої Німеччини, краєвиди країни.

Теорія літератури: конфлікт, фольклорист, реальне та фантастичне.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності школярів

“Сказка – ложь, да в ней – намек, добрим молодцам урок”,- говорить російська народна мудрість. Хоч казки переважно призначені для дітей, вони містять великі й одвічні істини, закликають бути добрими та милосердними, працьовитими й кмітливими, активно боротися зі злом не лише дітей, а й дорослих. Тому знайомство

з людьми-фольклористами, які записували народні казки, вивчали, доносили їх до людей, буде цікавим. Корисно також дізнатися, а яким же чином добро перемагає зло, що цьому сприяє, як цю проблему бачили наші предки і як пропонували її розв’язувати.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Актуалізація опорних знань

1. Евристична бесіда за матеріалами, підготовленими вдома

– Що таке народна казка?

– Які є види казок? Назвіть приклади, підібрані самостійно.

– Які казки вважаються найдавнішими? Чому?

– Що найбільше запам’яталося в самостійно прочитаних творах-казках про тварин; у статтях підручника? Коротко перекажіть.

– Охарактеризуйте Лиса як персонажа за прочитаними та відомими іншими казками.

– Що таке алегорія?

– Що таке мандрівний сюжет?

IV. Сприйняття й засвоєння нового навчального матеріалу

1. Слово вчителя

– Звернімося до теми уроку: “Боротьба добра зі злом – головний конфлікт народної казки”. Що означає слово “конфлікт”? Визначимо асоціації, які воно викликає:

– сварка;

– боротьба;

– суперечка;

– неприязнь;

– негатив;

– протистояння;

– протиборство;

– протиріччя;

– протиставлення;

– зіткнення.

Записи до літературознавчих словничків

Конфлікт – суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі.

Саме в процесі розгортання й розв’язання конфліктів виявляють свої риси персонажі в літературі.

2. Проблемно-пошукове завдання в групах

Визначити конфлікти у казках “Фарбований шакал”, “Панчатантра”, “Роман про Ренара” (кожної частини) та інших прочитаних фольклорних творах.

Очікувані відповіді

1) “Фарбований шакал” – зіткнення правди та обману, у результаті якого неправда була викрита, а герой зазнав покарання.

2) “Панчатантра” – конфлікт між розумом, спрямованим на зло, і розумом, спрямованим на добро; між несправедливим правителем та його народом; між правдою та неправдою.

3) “Роман про Ренара” – конфлікт між правдою та обманом, яким Лис здобував користувався, щоб улаштовувати власні справи.

3. Слово вчителя

– Як відомо, народні казки передавалися з уст в уста від одного покоління до іншого, змінюючись та вдосконалюючись, утворюючи багато варіантів одного й того ж твору. Але при цьому часто губилося, забувалося чимало сюжетних моментів, прислів’їв, пісень.

Тільки у XVIII столітті вчені-філологи звернули на це увагу й почали записувати фольклорні твори, видавати книжки, доносячи до широкого кола читачів перлини народної мудрості.

У Росії в XIX столітті відомий російський фольклорист Олександр Афанасьєв зібрав кілька томів російських народних казок. З них півтори сотні дав йому видатний словникар Володимир Даль. У цьому ж столітті у Німеччині брати Вільгельм та Якоб Грімм також підготували й видали кілька збірок німецьких народних казок. Ви, напевне, бачили мультфільми за цими казками, наприклад, “Бременські музиканти”, “Білосніжка” та ін.

4. Виразне читання вголос (або самостійно) статті підручника (С. 37-38 – за підручником Ю. І. Ковбасенка, Л. В. Ковбасенко; С. 30-31 – за підручником Є. Волощук)

5. Обмін враженнями

– Що найбільше запам’яталося, вразило? Чому?

6. Виразне читання вголос або самостійно (або переказ заздалегідь підготовленими учнями) казок братів Грімм “Хоробрий кравчик”, “Гензель і Гретель” (див. додаток)

7. Обмін враженнями про прочитане

8. Розгляд ілюстрацій до казок братів Грімм, різних видань збірок

V. Закріплення знань, умінь та навичок

Розшифрувавши цей запис, ви згадаєте, як називався тритомник записаних братами Грімм німецьких народних казок.

(Відповідь: кожне слово читається справа наліво: “Дитячі й родинні казки”)

VI. Домашнє завдання

Навчитися розповідати про видатних збирачів фольклору, визначати конфлікт у прочитаних казках. Прочитати самостійно (або згадати) одну з казок братів Грімм (див. додаток).

VII. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа “Мікрофон”

Продовжте речення.

– Для мене новим на уроці було те…

Додаток

Брати Грімм

ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг заробити навіть на шматок хліба.

Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

– Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

– Знаєш що, чоловіче,- відповіла жінка. – Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

– Ні, жінко,- мовив чоловік,- щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

– Ну й дурний! – гукнула жінка. – Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток,- сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.

Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

– Тепер ми пропали!

– Цить, сестро, не журися,- сказав Гензель,- ми дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

– Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,- а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи; Ген – зель став і озирнувся на хату.

І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав :

– Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? йди швидше.

– Ох, тату,- сказав Гензель,- я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати: “Прощавай”.

А мачуха мовила:

– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

– Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:

– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так вони сиділи біля вогню довгенько й почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.

– Як же ми тепер вийдемо з лісу?

А Гензель її втішає:

– Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов

Від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали на місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила Гензель і Гретель, то напалася на них.

– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

А батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль назад не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав:

“Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила. А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько. – йди як слід.

– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені: “Прощавай”,- відповів Гензель.

– Дурню ти,- озвалась мачуха,- то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс,- вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

– Сидіть, тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу додому. А потім вони заснули.

Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку:

– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

– Не журися, все одно знайдемо дорогу.

Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.

– Отут ми підживимося,- сказав Гензель,- матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся писклявий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину?

Діти відповіли:

Це вітер лісний

Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.

Раптом двері відчинилися, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них із рук. Стара похитала головою і мовила до них:

– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.

Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина. Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть!

Рано-вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло. Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки. – Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі,- голосила дівчинка,- то ми б хоч разом померли!

– Ану годі скиглити! – гаркнула стара. – Все одно нічого не поможе.

Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

– Зараз ми напечемо хліба,- сказала стара Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

– Лізь у піч,- сказала відьма,- і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

– Дурепа! – крикнула стара. – Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь. А дівчинка зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель утекла, і погана відьма згоріла в страшних муках.

ХОРОБРИЙ КРАВЧИК

Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує – йде вулицею жінка й вигукує:

– Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!

Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:

– Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.

Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:

– Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.

Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.

А кравчик одкраяв добрячу скибку хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:

– От дошию куртку, а тоді й поласую.

Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи.

А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.

– Мухи, мухи,- каже їм кравчик,- хто вас сюди просив? Ану летіть геть!

Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.

Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лясне по мухах. А тоді дивиться – аж сім мух убив.

– От який я дужий та хоробрий! – сказав він, сам собі дивуючись. – Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!

І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”.

– Та що місто,- міркував він далі,- хай знає про це весь світ!

Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить – пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.

Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить – сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.

Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:

– Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.

Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:

– Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?

– Аякже! – відповідає кравчик і показує собі на пояс. – Ось прочитай, що я за один.

Велетень прочитав: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”. Він подумав, що кравчик здатен убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь в руку та як стисне – так з нього вода й потекла.

– А тепер ти спробуй,- сказав велетень.

– Оце й усе? – засміявся кравчик. – Це мені за іграшку. – Нишком він дістав з кишені грудку сиру та як стисне – аж сироватка потекла.

– Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? – весело питає кравчик. Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.

– Ану,- каже,- і ти спробуй!

– Високо ти кидаєш,- похвалив кравчик,- але ж камінь усе-таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.

Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.

– Ну як? – запитав кравчик.

– Добре кидаєш,- погодився велетень,- а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.

І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:

– Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.

– Залюбки,- відповів малюк. – Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.

Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк – гілки заважають.

Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:

– Виїжджали три кравчики із воріт…

Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже:

– Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба! Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче він ніс, і каже:

– Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти. Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки-но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:

– Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?

– Це я стрибнув через дерево,- одказує кравчик,- бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.

Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.

Тоді велетень каже:

– Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.

І пішли.

Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.

Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав там і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.

Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень та як гепне по ліжку, аж проламав його. “Тепер уже,- подумав він,- я випустив юшку з цього стрибунця”.

Рано-вранці зібралися велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.

А кравчик помандрував собі далі.

Ішов він ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.

А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: “Коли злий буваю, то сімох убиваю”.

– Диви,- казали вони,- який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.

Вони побігли до короля та й кажуть:

– Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.

Король зрадів.

– А й справді,- каже,- покличте його сюди.

Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.

Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:

– Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.

Пішли вони гуртом до короля.

– Ми не хочемо служити разом з ним,- сказали вони. – Він нас переб’є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.

Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому.

Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.

Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:

– В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і пів-королівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.

– Гаразд,- погодився кравчик. – Я, коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.

Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:

– Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.

Метнувся він до лісу і роззирається довкола. Коли бачить – два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.

Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.

А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:

– Ти чого б’єшся?

– Приснилося тобі, чи що? Я не б’юся.

Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.

– Це ж що таке? – гукнув другий. – Чого б’єшся камінцями?

– Я не б’юся,- сонно промовив перший.

Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк-так поснули.

А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.

– Це вже занадто! – скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювали один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.

Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:

– Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.

– А вас часом не поранено? – злякано спитали вершники.

– Все гаразд,- відповів кравчик,- і волосинка не впала з голови.

Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись.

А там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.

Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.

– Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства,- сказав кравчику,- спіймай у моїх лісах звіра-однорожця, він завдає нам великої шкоди.

– Гаразд,- відповів кравчик. – Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір-однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!

Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов у ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі.

Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.

– Стривай, стривай,- мовив кравчик,- хто спішить, той людей смішить.

Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.

– От тепер ти в моїх руках,- сказав кравчик.

Вийшов кравчик із-за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привів звіра до короля.

Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.

– Спіймай,- каже,- ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і пів королівства.

– Залюбки спіймаю,- пообіцяв кравчик. – Це ж дитяча забавка.

На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.

Не довго й ходив кравчик по лісу, аж бачить – розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.

Отак лютий звір і впіймався.

Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.

Тепер уже король хоч-не-хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та пів королівства.

Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.

Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:

– Хлопче, а поший-но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.

Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та

Почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.

Батько заспокоїв її, а тоді каже:

– Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги гарненько зв’яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.

Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.

– Хай спробують,- мовив кравчик.

Увечері ліг він спочивати.

Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:

– Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином. Коли я сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра-однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюсь і тих, що стоять під дверима!

Як почули слуги, то від страху їм аж у п’ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.

Отак і залишився кравчик на все життя королем.

>

Брати Вільгельм та Якоб Грімм


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Боротьба добра зі злом – головний конфлікт народної казки. Брати Грімм – відомі збирачі німецьких народних казок

Categories: Конспекти уроків

Links