Борис Пастернак

Борис Пастернак

(1890-1960)

Життя і творчість

Борис Пастернак – ціла епоха в літературі. Він починав свою діяльність у період великих революційних зрушень і сподівань, але незабаром побачив, як надії на соціалістичне реформування суспільства зазнали краху, як людина опинилася в полоні ідеологічних ілюзій, як насильство витіснило ідеї про майбутню свободу, рівність і братерство. Тому поезія Б. Пастернака – своєрідний психологічний літопис трагедії XX ст.

Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 р. у Москві. Це було

останнє десятиріччя XIX ст., яке тихо вмирало у тьмяному світлі ліхтарів. Усі тоді мріяли про майбутнє. У будинку його батька, Леоніда Йосиповича Пастернака, відомого художника-графіка, часто бували М. Врубель, О. Скрябін, С Рахманінов, Л. Толстой.

Значну роль у мистецькому розвитку Б. Пастернака відіграла мати. Від неї він успадкував здатність до повної самовіддачі мистецтву, що згодом стала серцевиною його творчого кредо.

Борис зростав в атмосфері мистецтва. Мати змалку почала вчити його музики. Він любив тоді музику понад усе, а в ній – О. Скрябіна. Показуючи йому свої перші музичні твори, хлопець

дуже хвилювався, але О. Скрябін несподівано похвалив їх. За порадою композитора юнак, який навчався тоді на юридичному факультеті, перевівся на історико-філологічний факультет Московського університету. Згодом продовжив навчання в німецькому місті Марбург, де вивчав філософію Г. Гегеля та І. Канта.

В особі Б. Пастернака поєднувалися філософ, поет і музикант. Йому притаманне філософське бачення світу, але водночас він відчував його як тонкий лірик, що прагне вічної гармонії, і саме цим відрізнявся від інших поетів XX ст. Хоча спершу Б. Пастернак підтримував зв’язок з футуристами та символістами, згодом він знайшов власний шлях у мистецтві.

Ще в ранніх збірках (“Близнюк у хмарах” (1913), “Понад бар’єрами” (1916) визначилися головні риси естетики Б. Пастернака: розуміння поезії як вираження життя творчої особистості; усвідомлення загальної єдності світу, де не можна відокремити людину від природи, поезії, життя; незалежність митця – основа розвитку мистецтва; призначення поета і його поезії – не просто відтворити життя, а передати своє враження від нього.

Поезія Б. Пастернака від початку була зорієнтована не на революційне перетворення світу (як у інших футуристів, з якими він починав свій літературний шлях), а на утвердження вічних законів природи, мистецтва, людського життя. У перших книгах поет проголосив два основні закони буття: закон свободи і закон духовно-історичної еволюції. Порушення їх, на думку Б. Пастернака, веде до деградації суспільства. Саме тому він, хоча і прагнув змін у житті (це особливо відчутно у збірці “Сестра моя – життя”, 1922), не сприйняв жовтневого перевороту, бо то було порушенням природного розвитку нації. У цьому Б. Пастернака можна дорівняти з українськими неокласиками – М. Зеровим, М. Драй-Хмарою, П. Филиповичем та іншими, які теж мріяли про вільний розвиток людини і розквіт української нації та культури на загальному дереві світового мистецтва. Але цим мріям не судилося здійснитися. У 30-х роках українських неокласиків переслідували, арештовували, відправляли на Соловки, розстрілювали. Б. Пастернакові пощастило: доля подарувала йому триваліше життя.

Перші Пастернаківські вірші були надруковані у колективній збірці “Лірика” 1913 р. А вже за рік молодий поет видав свої твори окремою книжкою, що в дусі часу називалася “Близнюк у хмарах” і була просякнута пафосом пошуку новітніх засобів художнього самовираження. Прагнення до оновлення поетичної мови привело поета-початківця до футуристського угруповання “Центрифуга”. На цей час припадає його зближення з В. Маяковським та М. Асєєвим, творчість яких він високо цінував.

Після революції 1917 р. Пастернак деякий час працював у бібліотеці Народного комісаріату просвіти. Його лірика була високо оцінена М. Бухаріним, що належав до кола перших осіб радянської влади. Утім, істинне своє ставлення до поета тоталітарна система виявила дещо пізніше.

Пастернак завжди займав позицію незалежного поета. Проте це було не тільки джерелом натхнення, а й причиною для болісних роздумів. Його довго мучило те, що він не міг прийняти довколишню дійсність, начебто стояв осторонь від історії. Але влітку 1930 р. тривога вщухла. Поет відчув новий приплив творчих сил, нове народження.

Тому не випадково у 1930-1931 pp. він написав збірку “Друге народження”, з приводу якої й досі сперечаються дослідники. Одні вважають, що Б. Пастернак пристосувався до соціалістичного ладу, почав служити радянському урядові, інші – що він потрапив під вплив Зінаїди Нейгауз, дружини його товариша Генріха Нейгауза, відомого музиканта, яка на той час захоплювалася соціалізмом, брала участь у першотравневих і жовтневих демонстраціях; її позиція, певна річ, не могла не вплинути на закоханого у неї Б. Пастернака. Літо 1930 р. поет прожив в Ірпені, під Києвом, де йому добре відпочивалося в колі друзів і знайомих. Київські враження відображено у віршах “Балада”, “Ірпінь”, “Літо” та ін. Під впливом почуттів, пережитих у Києві та Ірпені, він повірив у світлий прийдешній день, у соціалізм, в успіхи перших п’ятирічок, що відчувається, наприклад, у вірші “Хвилі”. Проте реальність виявилася сильнішою за мрію. Уже тоді Б. Пастернак усвідомив трагедію історії. Тому у вірші про щасливе Ірпінське літо з’явилася примара бенкету під час чуми. У 1930 р. Б. Пастернак написав вірш “Смерть поета”, присвячений В. Маяковському. Ще у 1900-х роках вони товаришували, обидва належали до групи футуристів, але мали різні погляди з питань естетики. В. Маяковський був тоді захоплений ідеєю революції, він уважав, що поезія має наблизити революційне перетворення світу, служити широким масам трудящих. На відміну від нього, Б. Пастернак не визнавав ніякої масовості у мистецтві й прагнув до утвердження індивідуальності в поезії та житті. На його думку, поезія мала служити пробудженню духовності, а не руйнівної революційної енергії. Згодом велика віра В. Маяковського в соціалізм спричинила його трагедію, витоки якої Б. Пастернак зрозумів одним із перших. Сталін постійно намагався зробити з Б – Пастернака “придворного” поета, надто після смерті В. Маяковського. І той деякий час вірив, що Сталіна можна просвітити, вплинути на нього поетичним словом. Проте згодом він зрозумів свою помилку.

Таким чином, 20-30-тіроки були періодом напруженої творчої праці. Поряд із віршами, що увійшли до збірок “Сестра моя – життя” (1922), “Теми і варіації” (1923), “Друге народження” (1932), були написані прозові твори (“Повість”, “Охоронна грамота”, “Дитинство Люверс”), поеми “Дев’ятсот п’ятий рік” (1926) та “Лейтенант Шмідт” (1927), роман-поема “Спекторський” (1930). Слава поета зростала. Однак насолодитися її плодами Пастернаку не судилося: як поет, що не вкладався у прокрустове ложе ідеологізованої літератури, він викликав незадоволення представників офіційної критики. Головним засобом його творчого і мистецького існування поволі ставала перекладацька діяльність. Пастернак перекладав твори Шекспіра, Петефі, Гете, Бараташвілі та інших майстрів слова.

Іртиське літо розділило життя Б. Пастернака навпіл. Якщо в 1930 р. у нього ще були сподівання на краще майбутнє, то через 2-3 роки від них не залишилося й сліду. У 1934р. він виступив на І з’їзді радянських письменників; його промова (як і виступ М. Бухаріна) різко відрізнялася від загальних закликів до виконання “соціального замовлення”. У 1936 р. брав участь у дискусії про формалізм, яка перетворилася на політичну розправу з видатними діячами культури того часу: Б. Пільняком, Ю. Олешею, Д. Шостаковичем, Б. Мейєрхольдом. Намагання Б. Пастернака захистити талант дістали відсіч. У 1937 р. письменник відмовився підписати листа з вимогою смертного вироку Й. Якіру, М. Тухачевському та іншим воєначальникам.

У 1939 р. на Б. Пастернака завели справу в НКВС. Приводом для цього стала його дружба із В. Мейєрхольдом – режисером Камерного театру, у якому ставили не пролетарські п’єси, а класичні вистави, що пробуджували в глядачів почуття прекрасного і вільне мислення. В. Мейєрхольда заарештували і звинуватили у зв’язках з іноземними розвідками. Певна річ, то був лише вигаданий привід. Намагання Б. Пастернака врятувати його виявилися марними. Яким чином самому письменнику вдалося уникнути арешту, невідомо. Може, Сталін сподівався, що Б. Пастернак нарешті погодиться писати “правильні” вірші. А поки цього не трапилося, його просто не друкували. Єдине, чим Б. Пастернак заробляв тоді на життя, були переклади (з И.-В. Гете, Т. Шевченка, Г. Гейне, В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ф. Петрарки).

Восени 1945 р. Б. Пастернак почав працювати над романом, про який мріяв усе життя. Уже загинув В. Мейєрхольд, помер М. Булгаков, були розстріляні українські неокласики. Письменник усвідомлював, що він може стати наступною жертвою, і готувався до смерті.

Роман “Доктор Живаго” він писав як духовний заповіт нащадкам.

Натхненна праця тривала близько 10 років. Утім, завершення цієї книжки-мрії стало початком гучного конфлікту митця із-владою.

Рукопис, спочатку прийнятий до друку провідним вітчизняним часописом, був невдовзі відхилений. Головними аргументами відмови були “негативне ставлення автора до революції та відсутність віри у соціальні перетворення”. Натомість за кордоном “Доктор Живаго” був відразу оприлюднений (1957) і упродовж року перекладений 18 мовами. Для західних читачів він став своєрідним свідченням того, що за “залізною завісою” ще збереглися істинні майстри художнього слова, здатні висловити власну точку зору на життя у СРСР, яка не збігається з “Коротким курсом історії ВКП(б)”.

23 жовтня 1958р. Пастернак отримав телеграму з повідомленням про присудження йому Нобелівської премії. Його запросили на урочисту церемонію вручення високої відзнаки до Стокгольма. Вражений поет надіслав до Шведської академії телеграму такого змісту: “Безмежно вдячний, зворушений, гордий, здивований, схвильований”. Однак в урядових колах СРСР рішення Нобелівського комітету викликало обурення. Вітчизняна критика вибухнула низкою “викривальних” статей, в яких митця називали “зрадником”, “злостивим обивателем”, “наклепником”, “Юдою”, “ворожим наймитом” тощо. Це було продиктовано заздрістю до поета, який стояв осторонь соціально реалістичної літератури, а проте ж був відзначений найавторитетнішою міжнародною літературною премією. Пастернака виключили зі Спілки письменників і, зрештою, примусили відмовитися від премії. За чотири дні після першої телеграми на адресу Шведської академії надійшла друга, в якій поет пояснив: “Внаслідок того значення, що надається присудженій мені нагороді у суспільстві, до якого я належу, я повинен від неї відмовитися. Не вважайте образою мою добровільну відмову”.

На жаль, принесена Пастернаком жертва була марною – його становища вона не поліпшила. Газети продовжували цькувати автора та його роман. Хрестоматійно відомою стала фраза з надрукованого у центральній газеті листа слюсаря N-сього заводу: “Я роману не читав, але, як на мене, це книжка шкідлива!”

Проти переслідувань митця повстали відомі іноземні письменники: Джон Стейнбек, Грем Грін, Олдос Хакслі, Сомерсет Моем. Вони запропонували Пастернакові іммігрувати, але той відмовився.

Під час жорстокого терору, знищення мільйонів людей В. Пастернак писав роман, де стверджував свободу людини, живий дух, які необхідно повернути світові. “Доктор Живаго” (тобто живий) – саме так називається роман. Герой твору Юрій Живаго – лікар, який, незважаючи ні на що, зберіг в собі відчуття особистої свободи, здатність мислити й кохати. Проте він не може жити у світі зла і насильства. Його смерть символічна, але Б. Пастернак утверджує думку, що дух людини залишається жити і після її смерті. Тому роман завершується віршами Юрія Живаго, які несуть світло високої духовності й цим самим заперечують темряву і морок жорстокості.

Б. Пастернак разом зі своїм романом пережили страшні сорокові роки. Розправа над поетом відбулася набагато пізніше, коли до влади прийшов М. Хрущов. Незважаючи на “відлигу”, на свіжий вітер свободи, що начебто з’явився, хід історії не змінився, знову почалися переслідування інтелігенції. Одним із перших вони торкнулися Б. Пастернака.

Б. Пастернака виключили зі Спілки письменників. З ним було небезпечно зустрічатися, його дача в Передєлкіно була під наглядом. В. Пастернак знав, що хвороба легенів не залишає йому ніяких надій, і він не боявся смерті. Розтоптаний владою й пригнічений суспільним осудом, він не прожив і двох років від початку історії з Нобелівською премією. Помираючи, він із гірким сумом говорив про своє існування як про “нескінченний двобій з панівною і всепереможною сірятиною за вільний грайливий людський талант”. “На це й пішло все життя”, – підсумував поет. Він помер 30 травня 1960 р.

“Зимова ніч”

У вірші теми кохання й природи настільки глибоко вростають одна в одну, що взагалі неможливо визначити, яка з них є головною, а яка – другорядною.

Життя природи та людських почуттів тут. синхронізується: заметіль любовної пристрасті триває стільки, скільки мете по землі хуртовина. Плетиво сніжинок за вікном перетворюється на візерунки тіней в осяяній свічкою кімнаті. А крізь ці візерунки, навіяні всепоглинаючою стихією любові-заметілі, проступає контур головного малюнка – хреста. Він прочитується в обіймах закоханих, позначаючи водночас силу чуттєвої пристрасті, яка приковує їх одне до одного, і перехрестя їхніх життєвих шляхів:

Схрестились руки і уста,

Схрестились долі.

(Переклад Л. Талалая)

Через дві строфи контур хреста виникає ще раз – як емблема “високої спокуси”:

На свічку дихала імла,

Й спокуси сила

Хрестоподібно підняла,

Як ангел, крила.

Ця емблема вбирає в себе ідею одухотвореної вічності, оскільки контур хреста тут утворюється розмахом янгольських крил, і викликає у свідомості читача асоціації з християнською образністю. Важливе смислове навантаження має у вірші образ свічки, яка тремтливо і вперто, попри дихання імли та натиск сніжної бурі, попри увесь хаос зовнішнього світу, горить і горить на столі. Образ цей виростає у символ всепереможного вогню любові, яким зігріте й осяяне людське життя. Властивий Пастернаку-лірику пафос вразливості деякою мірою перегукувався з естетикою імпресіоністичного живопису. Як і французькі художники, російський поет створював картини-враження, фіксував миті життєвого плину. Однак, на відміну від імпресіоністів, які здебільшого зосереджувалися на поверхні зображуваного, не занурюючись у його смислові глибини, Пастернак від перших своїх кроків у поезії був націлений на осягнення миті у її філософському вимірі. У його віршах, за висловом А. Синявського, “зливалися почуття і сутність, мить і вічність…”. “У всьому хочу я дійти самої суті”, – проголошував поет в одному зі своїх пізніх віршів. Це прагнення поета сягнути до серцевини та кореня речей і надало бездонної філософської глибини віртуозно відтвореному у його ліриці буянню барв та звуків світу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Борис Пастернак